Він народився в 1927-ому на українському Донбасі (село Їжевка під Костянтинівкою), де на рідній мові розмовляли геть всі мешканці, де вишиванка в гардеробі чоловіків та жінок зустрічалася набагато частіше, ніж звичайна сорочка, де в церквах молитви до Бога промовляли лише українською — в черговий раз окупованому Московією із зброєю в руках Донбасі.
Ще дитиною та підлітком Олексі Тихому довелося стикнутися з усією підступністю московської влади — спочатку влаштований нею голодомор 1932 — 1933 років викосив кілька мільйонів українців, щоб в їхні спорожнілі мальовничі хатинки заселилися вихідці з нетрів північного сусіда, потім розв’язана нею ж за участі Німеччини Друга світова війна 1939 — 1945 років вогняним смерчем прокотилася його Батьківщиною. Тому свідомість у майбутнього дисидента прокинулась доволі рано, її не змогло подавити навіть навчання в Московському університеті.
Одразу після повернення його арештовує військовий трибунал Донецької області із засудженням на п’ять років за критику кандидата в депутати, але трибунал МВС Українського округу замінив вирок на умовне покарання. І не дивлячись на це він продовжує працювати шкільним вчителем біології Новокостянтинівці Запорізької обл., Рубцово Донецької обл. та рідній Їжевці вже в якості викладача історії (з 1954-ого).
А за два роки його вдруге арештували за лист-протест проти введення військ країн Варшавського договору в Будапешт. Вирок закритого виїзного засідання суду Сталіно (нині український Донецьк) від 18 квітня 1957 року – сім років радянських концтаборів (відбував у тюрмах строгого режиму для особливо небезпечних злочинців) та п’ять років позбавлення громадянських прав.
Але його переймання долею українського Донбассу, який окупаційна радянська влада в кращих традиціях московської охранки крок за кроком намагалась знищити через тотальну русифікацію навчальних закладів від дитячого садочка до ВНЗів, майже не залишали надії на спокійне життя навіть після звільнення. Він намагався своїм прикладом повернути українську мову суспільству, писав чимало звернень до офіційних установ, бив в набат в СМІ…
Його стаття “Думки про різний донецький край”, в якій він закликав українців через мову та культуру виборювати свою незалежність та взяти відповідальність за своє майбутнє, стала останньою краплею — 5 лютого 1977 року його арештували за обвинуваченнями у “висловлюванні злісних наклепів, що порочать радянський державний суспільний лад”. Донецький обласний суд виніс надсурове рішення — десять років особливо суворого режиму та п’ять років заслання з визнанням “особливо небезпечним рецидивістом”, що фактично стало смертельним вироком.
Навіть там, за ґратами Сосновської в’язниці Мордовії, він не припиняв свій супротив репресивній радянській машині — ледь не єдиний намагався не давати стригти собі вуса, як самоідентифікацію українських козаків. Так, під ручними кайданами час від часу охорона примусово голила їх вщент, але він продовжував боротьбу проти приниження та знущань.
Олекса Іванович підтримував геть усі акції протесту, хоча часом це зривало якусь конкретну справу, але допомагало лишатися людьми. Часто його формою протесту була єдина доступна – голодівка, одна з яких на сімнадцятий день в грудні 1979 року закінчилася прорваним шлунком та госпіталізацією. Перед операцією коновал від табірних лікарів натякнув, що результат його роботи напряму залежить від письмової відмови норовливця від подальшої боротьби. Український дисидент рішуче відмовився від угоди із своєю совістю. Концтабірний “хірург” зробив операцію, після якої ще тиждень ув’язнений оговтувався тільки від наркозу, потім його доправили до свердловської табірної лікарні. Лише через кілька місяців він повернувся назад.
По своїх каналах політв’язні змогли передати на волю інформацію про жахливі умови утримування — 1 березня 1980 року Тихого перевезли на Урал до новозбудованої тюрми-катівні в селі Кучино. Там вже наскрізь пронизане метастазами тіло правозахисника радянські поліцаї всіляко намагалися знищити через посилення страждань важкою працею, скороченням відпочинку, моральним пресингом, а він лагідно посміхався їм у відповідь, в короткі моменти покою лягаючи на долівку в позі ембріону та охоплуючи руками коліна.
До 7 березня 1984-ого Олекса, тіло якого повільно з’їдала хвороба, так що вага впала до сорока кілограм, ще кочегарив. Потім в довгому смугастому бушлаті з чорною торбиною в руках він прийшов до зеківської лікарні. Потім буде Перм, прощання з дружиною та сином. Він пробачив всіх, навіть гонителів, за Нагірною проповіддю.
Бездоглядна українська душа Тихого відлетіла у вічність з казематної лікарні — вона стала по-справжньому вільною. Дата смерті його встановлена приблизно — 5 травня 1980 року. Його там і поховали на “Северном” цвинтарі за участі сина Володимира. Лише наприкінці десятиліття, коли попереду вже майоріла українська незалежність, тіло видатного українського дисидента, разом із останками Юрія Литвиненко та Василія Стуса урочисто перепоховали на київському Байковому цвинтарі.