Народжений в Синькові Радехівського повіту українець за кров’ю та покликом душі йому попри римо-католицьку віру не солодко приходилося не солодко в Сакальській учительській семінарії, куди юнак поступив після закінчення радихівської виділової школи, бо польські катехіт та вчителі категорично не сприймали захоплення Пилипа Гадзілевича рідною культурою, яка проявлялася від використання української мови в спілкуванні до ідей про вільну Україну.
Повернення з італійського фронту Першої світової і вступ до Української галицької армії, в лавах якої він спочатку був командиром жандармерії в Редихові, а потім чотарем сотні пішов під Львів. Причому проявив себе як талановитий керівник – його підрозділ був одним з кращих завдяки особистому прикладу свого командира в ІІІ курені групи Схід, йому довіряли найскладніші бойові завдання завдяки майже стовідсотковій гарантії виконання.
Початок 1919-ого став черговим випробуванням для української землі, щоб трохи перепочити в травні Пилип дістав відпустку та поїхав до Синькова, де раптово захворів на тиф. Польська окупація застала його в лютій гарячці, тому тимчасово українському чотару було дозволено лишитися на місці, а після проходження хворобної кризи – вивезено під посиленим конвоєм до Бродів.
Як римо-католику Гадзілевічу нова влада милостиво запропонувала зректися свого українського коріння, упереджень, минулого та поступити на службу Польської республіки, а після відмови – поставила перед польовим судом за обвинуваченням у переслідуванні поляків на території Української республіки та винесла смертний вирок.
Вже за тиждень після оголошення рішення військово-полевого трибуналу (6 липня 1919 року) вирок чотарю було приведено в дію – його було розстріляно в лісі за кладовищем під Пісковою горою, а потім поховано на військовому кладовищу в такій самій могилі, як і сотні інших австрійських та московських військових. Згадка про неї майже загубилася протягом десятиліть окупації та буремних подій Другої світової війни.
Але в Бродах невелика група справжніх патріотів не дала згаснути пам’яті про одного з тих, хто боровся за незалежну Україну, а програвши, не схилив в безчесті голову перед ворогом, обрав горду смерть і славу в віках. З поверненням української незалежності могила Пилипа стала свого роду місцевим меморіалом, до якого приходять в пам’ятні дати української історії групами та поодинці, щоб вшанувати пам’ять про тих, хто бився за рідну землю до кінця.