Майже все приготовано, заручини відбулися для найважливішого кроку, який назавжди змінить життя молодят: домовленості дотримані, придане куплене, гості запрошені, їжа – на пічці. Залишається лічені передвесільні дні неодруженого життя та два головних передвінчальних обряди: розплітання коси і виготовлення гільця, обидва з яких проводилися у дів-вечір, який зазвичай намагалися провести у п’ятницю перед весіллям (зазвичай святкували в суботу чи неділю).
Бувало, що вінчання з якихось причин призначали на середу (про пару, яка одружувалась в цей день зазвичай в народі казали: “Прогуляли неділю”), тоді предвесілок переносився на вівторок і ніколи на понеділок, бо останній віщував не дуже щасливе подружнє життя. Причому українська традиція офіційно реєструвати шлюб по суботах (неділях) та середах зберігається і нині в більшості офіційних державних установ країни.
Передподією обряду було запрошення нареченою на вечір до своєї хати дівчат, парубків та родичів старшого віку даруванням спеціально випечених “шишок”, випрошуючи у батьків своїх подружок дозвіл їм не ночувати вдома під приводом “драння пір’я”. Ввечері дівчата сідали на лавку вздовж столу, а старше покоління ставало на піл з метою отримання викупу за ліжко для молодих. Молодий з дружками по приїзді частували старших гостей горілкою та “шишкою”, і ті лишали молодь саму у хаті, дозволяючи провести дівчину заміж.
Само ж дійство починалось з висаджування нареченої після показово-удаваного спротиву в небажанні покидати дівоцтво на кожух як символ добробуту (пізніше подушку), яким були застлані в різних варіантах пікна діжка, коновка з водою, скриня з посагом. В деяких селах дівчину васаджували на руки нареченого, після того як він викупав її косу у батьків чи подружок.
Далі починався безпосередньо обряд: брат, мати, наречений, сестра, батько, старша дружка по-черзі розплітали косу та виймали з неї стрічки і прикраси, які дівчина роздавала подружкам. При чому протягом розплітання молода мала плакати, щоб в заміжжі сліз не було. Після цього матуся одягала на дівчину віночок і вони по черзі з батьком цілували потилицю доньки через нього.
Потім старше покоління залишало молодь, і наставала черга “гільця” або “ризки” – весільного деревця (тополина, вербна, хвойна, вишнева або черешнева гілка), що слугувало символом життя-добробуту, та маленького віночку, яким прикрашали баранячу шапку нареченого на вінчання. Починала прикрашання молода з чіпляння на вершину головної квітки, далі їй допомагали подружки (в окремих випадках обряд виконували суто дружки з молодим), використовуючи власноруч виготовлені паперові квіти, стрічки, цукерки, колоски пшениці, калину та барвінок, а в більш пізні часи – грошима. Подружки намагалися причепити свою квітку одразу після нареченої, бо це вважалося прикметою скорого заміжжя. Дів-вечір продовжувався веселими посиденьками із співанням пісень та частуванням.
Під час весілля гільце використовували в різних обрядах: танець молодої, передавання між молодятами, прикрашання головного караваю, а ввечорі на другий день свята старший дружка чипляв його на дах хати чи верхівку дерева біля будинку молодого подружжя задля щасливого життя (гільце подавали йому на коцюбі), а потім прив’язував до нього пляшку горілки, яка мала бути випита на день народження первістка пари.