Цікаво, що Московія, яка не дала Максиміліану Волошину нічого, а в одній із своїх іпостасі довела до гробової дошки, весь час позиціює його як «російського» художника. В той час як він народився на Київщині, а більшу частину свого свідомого життя прожив в Криму.
Він народився 28 травня 1877 року в сім’ї члена Київської палати уголовного та громадянського суду Олександра Максимовича Кирієнка-Волошина з запорізького козацького роду та німкені Олени Оттобальдівни в дівоцтві Глазер в ті щасливі часи, коли українські землі нарешті зазнали нетривалої передишки в своїй буремній історії. За своєї дитячі та юнацькі роки з частими переїздами він побачив чимало прекрасних міст завдяки активності своєї високоосвідченої матері (батько помер, коли хлопцеві виповнилося лише чотири), але серце його назавжди лишилося в Криму, де він в двадцять років нарешті закінчив феодесійську гімназію.
В тому ж 1897-ому майбутній художник Волошин успішно склав іспити до юридичного факультету Московського університету, але навчатися йому там довелось не довго – за участь в всестудентській забастовці його, добровільно приєднавшогося до студенського земляцтва та товариства опіки над бідними виключають з університетських лав та висилають до Феодосії з грифом «неблагонадійний».
Потім будуть двомісячна закордонна подорож Європою з друзями, арешт на кордоні при поверненні, два тижні в московській одиночці, вислання без права проживання в Москві та Петербурзі, добровільне заслання до Середньої Азії разом з інженером В.О. Вяземським під слушним приводом вишукання траси Ташкенто-Оренбурзької залізниці…
Не дивлячись на залишення обвинувачень без покарання, більше ризикувати і вступати до російського вишу у Макса бажання не було – свою освіту він вирішив продовжити за кордоном. Навесні 1901-ого його чекала тогочасна художня Мекка світу – Париж та майстерня Є. С. Круглікової. Дуже швидко молодик з його широтою души, загальною ерудицією, відмінним смаком, відкритості новому став невід’ємною частиною паризького кружка російських художників «Монпарнас» при активізації літературної діяльності – два роки по приїзді виходить друком в журналі «Новый путь» підбірка його віршів, а також готується серія нарисів про тогочасних письменників та художників.
Трирічне тягучо-солодке кохання до невгамовно-бентежної Маргарити Сабашникової та їхній нетривалий офіційний союз в 1907-ому закінчилися для Волошина гірким розчаруванням та спустошенням.
А сім років потому імперські амбіції Московії втягли Старий світ у прірву Першої світової війни. Публіцист-гуманіст, перебуваючий в цей час на запрошення колишньої вже дружини в Германії, сприйняв це як вселенську катастрофу. Поцінувач високого мистецтва у всіх його проявах добре усвідомлював весь жах наслідків і втрат бойових дій для всього цивілізованого світу. В 1916-ому Макс повертається до імперії Романових, гнаний клеймом «дезертира», але при цьому пише різке письмо на ім’я військового міністра з обґрунтуванням своєї позиції неприйняття кривавої битви. Щоб не виносити справу на широкий розголос військово-медична комісія визнає його непридатним для служби, посилаючись на його стару астму та хвору руку.
Влітку 1916-ого Волошин переїздить до Коктебелю, де готує до видання збірку «Изверни», а з початком народних хвилювань, чітко займає більшовицьку позицію, активно сприяючи червоним в окупації українських земель та випускає збірку «Демоны глухонемые».
15 листопада 1920 року, коли Крим був повністю захоплений більшовицькими військами, Волошин стає візитівкою нової влади, за що отримує матеріальні привілеї. Але радянська ейфорія тривала не довго, а розчарування та усвідомлення всієї звірячої сутності все того ж московського режиму під новою маскою почали відбиватися на здоров’ї «в першу чергу літератора… і художника», як він сам себе називав – він нікуди вже не виїздить з півострову, намагаючись знайти забуття в його мальовничій природі.
Макс дуже набрав ваги, погано себе почував… У липні 1932-ого у нього стався удар, після якого мова його стала незрозумілою і для нечастих відвідувачів роль його перекладача виконувала друга дружина Марія Степанівна (колишня медсестра його матері). В останній день він вже не міг не пити не їсти, тому Наталія Габричевська, що гостювала у подружжя, напувала його з чайної ложечки. Напівпритомний митець спитав: «Наталко, що це?», вона відповіла. «Вода… Які чудові речі є на світі… Вода» – це були останні слова великого майстра та творця, 11 серпня від другого удару він помер.
Ховати Максиміліана Олександровича зібрались нечисельні знайомі і друзі з тих, хто в спекотному кримському серпні був поруч. Майже квадратну труну поставили на віз, і печальна процесія потяглася крызь випалений степ на вершину Кучук-Янишарського пагорбу, де заповідав себе поховати Волошин. Обійшовши гору, останні сотні метрів труну з його тілом несли на руках п’ять присутных чоловіків. Артобалевський прочитав над могилою вірш Баратинського «На смерть Гете». І великий «літератор… і художник» назавжди залишився там, звідки відкривався пречудовий вид на всю Коктебельську долину з будинком Волошиних в далечені, де в останній путь його проводжав ланцюжок дельфінів в морських хвилях під дзвінкий спів польових цикад.