Чорний список злочинів Московії починається задовго до заснування самого каганату під владою Золотої орди – вже в той час як з’явилося Суздальське князівство (один з майбутніх наріжних каменів існування імперії) київський літопис «Временник» в 1093-ому ідентифікував його як значно більшу небезпечність, ніж одвічні вороги русинів-українців – половці.
Жахливе попередження втілилося в життя вже в 1061 році, коли володимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський (пізніше канонізований московською церквою) захопив та пограбував столицю Київської Русі, причому руйнування були на стільки сильними, що місцеві літописці зазначали: «татаро-монгольській орді Батия мало що лишилося в 1240-ому». За два дні величне місто з його чотирма сотнями церков, яке було на той час більш заможним ніж Лондон та Париж, суздальці перетворили на ніщо, вкравши в тому числі з Вишгородського монастиря під Києвом привезену з Візантії чудотворну ікону Богородиці, яку вони і зараз видають за «Владимискую Богоматерь». Фактично то була перша війна Московії проти України.
З часом засоби Московського каганату Золотої орди стали більш підступними: вбачаючи для себе небезпеку прямої війни з потужним Великим князівством Литовським, до складу якого в той час входили українські землі, в 1483-ому за допомогою улюбленого прийому – підкупу – Іван ІІІ вмовив кримських татар пограбувати Київ, здобич подільники розділили, а чисельних полонених лишив собі Менглі Гирей.
Після того як божевільний Іван ІІІ додав до свого великокняжого титулу не визнану ніким приставку «всія Русі» в 1493 році, головною національною ідеєю вихідців з мокшанських боліт стала закріпачення Русі-України під гаслом «об’єднання земель». Так вже за сім років царські війська анексують Чернігівську та Сіверську землі, але масштабні дії в цьому напрямку починаються в 1558-ому з розв’язування Московією Лівонської війни за контроль над східноєвропейськими землями.
В наступному, насиченому антиукраїнською агресією століття Московія почала наступальні дії із заборони української книженності з винесенням на осуд всього надбання Київської метрополії в 1626-ому та спалення всіх наявних книжок мовою через рік. Потім будуть 1 жовтня 1652-ого, коли Земський собор оголосив фактичну анексію українських теренів, яку без жодного документа черговий тоталітарний режим орди досі намагається легітимізувати через буцімто укладений «союзницький договір» із Богданом Хмельницьким 1654 року (документальні підтвердження відсутні).
А ще за рік царська армія, прямуючи до Львова, випалила разом із селами та їхніми мешканцями шлях через всю «союзницьку» України завширшки шістдесят кілометрів. Козаки Хмельницького стають на захист Польщі з вимогою до царя припинити бойові дії. Після смерті гетьмана почався наступ на Гетьманщину – сто тисячна армія москалів вирушила для знищення України, але гетьман Виговський значно меншими силами розтрощив їх вщент.
Де не спрацювала сила нащадки монгольських ханів знов-таки використали підкуп – через воєводу Баратинського назбирали каральний загін зрадників, який дорогою на Київ вбив вісімнадцять тисяч українців і просив дозволу у царя на знищення всього живого навколо древньої столиці Русі в радіусі ста двадцяти кілометрів. Під цим тиском слабкий гетьман Брюховецький в 1665-ому здає агресору все Лівобережжя. За два роки Московія ввела для підпротекторальним керуванням України заборону на експорт, використання українського одягу та символіки, друк будь-якої літератури мовою, заарештувала всю нелояльну козацьку старшину та духовенство.
В період з 1709 – 1734 окупаційна влада з кривавим катом Петром І та його послідовницями на чолі підвищила податки для українців на 400%, місцеві храми перетворила на склади чи перехрестила на свій лад, скоротила кількість студентів в навчальних закладах, заборонила європейський імпорт, змусила утримувати за власний кошт до восьми десятків своїх полків, запровадила тотальну цензуру, запорожців віддано було наказ вбивати, а мирне населення масово гнали на будівництво грандіозного проекту «Північної пальміри», де воно масово гінуло в болотах від виснаження і хвороб.
З кожним роком тиск на підконтрольну Україну посилювався (ліквідація козацького устрою, шкіл та храмоволодіння, усунення від влади всіх етнічних українців), допоки обмосковичена німкеня Катерина ІІ не наказала остаточно розгромити Запорізьку Січ силами сорока полків в кількості сто тисяч вояків в 1775-ому. Після Третього поділу Польщі окуповані ордою українські території збільшилися, причому були введені обмеження на проживання місцевого населення на власній землі, більша частина – і зовсім закріпачена.
Півтора століття окупації, періодичне втягування України як підконтрольної території у кровопролитні війни, тотальний наступ на національну самоідентифікацію (під забороною знаходилося все українське, а повіям наказано біло носити вишиванки задля спаплюження національного традиційного одягу)… і падіння чергової імперії. А далі – нова війна Московії під новими червоними прапорами за українські терени 1917 – 1920 років, знов окупація, жорстока розправа із військами УНР, знищення інтелігенції, Голодомор і нова Друга світова війна, МДБ-шне переслідування всіх представників місцевого повстанства, концтабори, русифікація освіти. Жертвами тих страшних семи радянських десятиліть стали мільйони українців.
Однак і ця спроба «об’єднати», а фактично асимілювати та знищити український етнос закінчився для Московії погано – в 1991-ому чергова її імперія була зруйнована, а на руїнах постала вільна незалежна Україна, яка із змінним успіхом рухається в бік цивілізованої Європи, попри чергову війну з Росією 2014 року – потомки орди в своїх марних претензіях «на слов’янське коріння» анексували український Крим і почала бойові дії на Донбасі. Війна триває до перемоги.