Козаки і вода моська чи річкова, все одно – це дві нероздільні суті вільного українського буття. Не дарма ж на Січи з давніх-давен ходила приказка: «Козак з водою, як рибалка з вудою». Адже кришталеві хвилі давали вільному війську втамувати спрагу, наїсти повні шлунки смачної риби та захиститись від усіх ворогів – піди, знайди їх серед безкрайньої гущавини плавнів.
У разі несподіваної небезпеки українські воїни привчені були шукати порятунку насамперед у воді, тому далеко від неї не відходили: пірнув козак, тихенько відламав собі очеретину для дихання і заліг на дно на довгі години і навіть досвідчене око не розрізнить її серед сотень тисяч таких же стебел, що стирчать з ряски. Виринав на поверхню вже коли татари відходили, втомившись марно очікувати появи нирця. А бувало плив так під водою, долаючи кілька кілометрів, щоб уникнути неприємної зустрічі з ворогом.
Деякі характерники настільки поріднилися з водою, що навіть спали під водою, рятуючись від спеки – заляже на прохолодне дно такий козак з очеретяною трубочкою в роті чи під повітряним міхуром біля корча і спить доки палюче літне сонце українських степів не сховається за обрій, поступившись місцем вечірній прохолоді. На стародавній картині навіть зберігся надпис: «Відкіль я родом на світі – всяк хоче знайти приміти. Жінок в Січи немає, всяк те добре знає. Скажеш хіба – з риб родом або у пугача дід мій плодом?»
Селянська уява за такі надзвичайні навички перетворила січовиків на напівміфічних істот – іхтіандрів (напів-людей, напів-риб), володарів двох світів. Дніпровські рибалки і зараз з острахом розповідають про свої нічні жахи, коли абсолютну тишу тих озер, проток, бакаїв зненацька розріже гострим лезом пронизливий невідомий крик чи спляча зграя птахів сполохнута невидимою рукою кидається в усі боки в пошуках порятунку. А ще буває хтось тягне і тягне сильною рукою вудкову волосінь в бездонну імлу, але не як риба, а розмірено-наполегливо, наче намагається затягти назавжди рибалку у свою чіпкі потойбічні обійми.
Серед мирних гречкосіїв мало б знайшлося сміливців згодних відправитися в хащі Великого Лугу, бо досі поміж місцевими ходять чутки про кремезного запорожця-характерника з довжелезною сивою бородою майже до п’ят та страшними закрученими жовтими кігтями. Хоча зла він нікому не робить і на очі намагається не потрапляти, при зустрічі одразу пірнає у воду, ховаючись у підводних печерах під рогозовими плавучими острівцями. Але сам вигляд оголеного велетня,що вигукує щось на незрозумілій мові – шок, який ще довго переслідує «щасливця» в нічних кошмарах.