Хто б міг подумати що з вісьмох дітей великої львівської родини Якова Пукаса та Ксені Гордашевської саме активна і життєрадісна Михайліна стане на шлях смиренного служіння Богу. Мабуть це доброта душі, яка на восьмий свій земний день прийняла небесну благодать разом з хрещенням в місцевій церкві Петра і Павла, так давалася в ознаки – недарма ж кажуть: «людина або з дитинства, або ніколи».
Правда до початку справжнього служіння пройдуть роки і роки, протягом яких вона пліч-о-пліч із своєю сестрою Анною у вільний від школи та допомоги матері по господарських клопотах та нагляду за молодшими грала в черниць, читала житіє святих, молилася, співала в церковному хорі львівського монастиря святого Онуфрія…
До речі, саме настоятель останньої зіграв ключову роль в перетворенні дівчини на одного із основоположних стовпів українського греко-католіцизму на покатоличених землях Галичини кінця ХІХ – початку ХХ століття. Реколекції отця Єремія Ломницького чину святого Василя Великого боролися в її душі з намаганням допомогти духовному і фізичному піднесенню свого поневоленого народу, якому випала тяжка доля вже котре століття поспіль жити під окупацією різних чужинців.
Саме ці два напрямки, які не як не лягали в одну з існуючих конфесіональних доктрин християнства, привели Єремію Ломаницького в 1892-ому до думки про створення нової чернечої течії суто українського напрямку – згромадження сестер-служебниць, які почали свою діяльність на перших порах під патронатом василіянок. В тому ж році з його ж благословіння в монастирі філіціянок одягла послушницьку рясу і Михайліна.
Її чернечий сан, вже в якості сестри Йосафати, два місяці по тому став для нового згромадження благословінням Небес – двадцятитрьохрічна Гордашевська приєднується до поки що нечисельної громади в селі Жужуляни на Сокальщині під крилом пароха Кирила Селецького.
Пройде десятиліття існування служебниць, з’явиться монастир у Кристинополі… але далі того розповсюдження нового українського чернечого згромадження просувалося в покатоличеній Галичині дуже і дуже повільно рівно до моменту, коли в 1902 році на загальних зборах сестру Йосафату одностайно обрали її настоятелькою.
Девізом її діяльності на цьому високому посту стало «служити українському народові там, де в цьому є найбільша потреба». Саме тому сучасні садочки, як навчально-виховні заклади для діточок з навчанням музики, поезії, елементарному ліченню, були саме її винаходом, як спосіб зарадити важко працюючим пересічним батькам громади (перший відкритий 15 травня 1893 року в Жужелянах). Задля допомоги хворим – збирала разом із сестрами лікарські трави та готувала з них по книжці привезеної зі Львова доступні препарати (за це селяни прозвали її «наша добра Сестра-лікар»), а коли за допомогою люди почали їхати з усієї округи – відправляла сестер на курси медсестер, які раніше закінчила сама.
Активна апостольсько-просвітницька діяльність Йософати Гордашевської скоро вийшла далеко за межі української Галичини, сестринські місії полетіли до різних куточків світу з великими українськими емігрантськими діаспорами, де існувала потреба в їхній беззавітній роботі во славу Господа. Так перші місії служебниць з’явилися на Балканах, Канаді, Бразилії.
Наостанок Небеса своїй улюбленій донці послали важке випробовування – туберкульоз кісток, однак страшенні фізичні болі не завадили матінці-настоятельці продовжувати свою активну місіонерську діяльність. За три тижні до Благовіщення пресвятої Діви Марії 1919 року Йософата почала готуватися до зустрічі з Господом, пообіцявши молитися за тих, хто залишиться на цій грішній землі, і тихо відійшла в день свого улюбленого релігійного свята на сорок дев’ятому році життя. І хоча за життя вона не проливала кров за віру Хрестову, знайдені нетлінними останки української благодійниці були перевезені до невеликої каплиці в Генералаті сестер-служебниць у Римі в 1982-ому, а два десятиліття по тому – офіційно зарахована до лав блаженних.