Її пісні лягли в основу сучасного українського фольклору, зачаровуючи простотою складу та одночасно глибиною змісту, в них, здається, живе сама душа народу. Ну хто ж не знає її «Засвіт встали козаченьки», «Віють вітри, віють буйні…», «Сидить голуб на березі», «Котилися вози з гори», «Зелененький барвіночку», «На городі верба рясна», «Шумить-гуде дібровонька» записані бухгалтером Селегенем зі слів старого козака в середині XIX століття? Про неї написані десятки творів, починаючи драмою Володимира Самійленко «Маруся Чураївна» і закінчуючи переможцем Шевченківської премії – історичним романом у віршах «Маруся Чурай» Ліни Костенко. Мало кого так доля пестить, подарувавши одночасно і чарівну красу, і поетичний талант, і любов оточуючих…
Дівчинка народилася десь 1625-ому в щасливій родині полтавського козацького осавула Гордія Чурая, хоча батьківській улюбленицею їй довелося бути недовго – козацько-селянське антипольське повстання Павлюка 1637-го, і як один із затятих прихильників гетьмана Війська Запорозького Низового Гордій розділив долю полоненого Павла Бута – королівським указом Владислава IV все ватажки були страчені у Варшаві.
Люди не полишили удовицю з дванадцятирічною донькою в біді – допомагали чим могли, тим більше, що Маруся була – писана красуня: тендітна та струнка, немов гілка верби, з чорними як ніч очима в обрамлені довгих вій та смолисто-чорною товстою косою до коліна. А ще чаруючий ніжний погляд на матовому смаглявому обличчі з ніжним рум’янцем, рівними білими зубками-перлинами та рожевими губками. До того ж поетичний дар від Бога (кажуть вона навіть у звичайній розмові переходила на рими) полонив кожного, хто хоч раз почув її пісні, додаючи до лав палких шанувальників, серед яких був і закоханий до без тями Іван Іскра, син гетьмана Якова Остряниці.
Тому виросла дівчина в любові та достатку. Аж вік підійшов до першої дівочої пристрасті, об’єктом якої став син полкового хорунжого Грицько Бобренко. Молодята потайки навіть заручилися, але навесні 1648-ого почалася визвольна війна українського народу під приводом Богдана Хмельницького, і молодий козак вирушив на війну, а його наречена весь свій біль розлуки з коханим вилила в пісні «Засвіт встали козаченьки…»
Три роки Маруся чекала свого Грицья, коли нарешті перемир’я між Україною та Польшою дало змогу козакам повернутися додому. ЇЇ в той час розривали суперечні почуття від гіркоти втрати та ревнощів до вогника надії на щасливий кінець її історії кохання, вилилося новою піснею «Ой боже ж мій, боже, милий кидає, Милий кидає, іншої шукає!»
Трагічна розв’язка настала восени 1651 року, коли на вечорницях подружки українська Сапфо зустріла свого нареченого, та не одного, а з молодою дружиною Галею Вишняківною, донькою заможного осавула. Вирій емоцій застелив їй очі кров’ю, але вольова натура змусила «втримати лице», вже за мить перед Грицем знов була тасама кохана Маруся.
Перше кохання не полишило козака, і він згодився зустрітися із своєю колишньою нареченою… А далі версії різняться – офіційна стверджує, що дівчина навмисно отруїла зрадника (в якості доказу представлено її пісню-пророцтво-попередження «Ой не ходи, Грицю, ти й на вечорниці»), вона ж наполягала, що отруту за стародавнім рецептом своєї бабки-відьми зварила для себе на випадок, якщо коханий відмовить їй остаточно (не можна вбити, кого так палко кохаєш), а Гриць випив її випадково.
Суд Полтавського полку влітку наступного року виніс Марусі звинувачувальний вирок з покаранням у вигляді смертної кари, але на світанку в день казні, коли писар вже зачитував її вирок, а українська Сапфо стояла з гордо піднятою головою та скутими руками на помості, на площу страт увірвався на змиленому коні вершник з помилуванням від Богдана Хмельницького в пам’ять героїчного батька Гордія Чурая та ім’я її чудових пісень. То був вірний, все ще закоханий в неї без взаємності Іван Іскра. Обвинувачувану відпустили на волю прямо з місця передбачуваної страти.
Ось тільки подальша доля сама покарала Марусю – за однією версією вона за рік померла від сухот, за іншою – кілька років відмолювала свій гріх в монастирі, а потім там і померла. Хоча в українській літературі вона назавжди лишилася як неперевершений митець поетичного слова.