Золоті коси, витончені риси обличчя та залізний характер юної киянки полонили душу шістнадцятирічного парубка з далеких скандинавських берегів. Але на що він, лише напівкровний брат вбитого норвезького короля Олафа ІІ Святого, молодший з трьох рідних ще й у вигнанні, міг сподіватися, навіть якщо княжна відповідала взаємністю? Звичайно Ярослав Мудрий не міг віддати йому руку своєї п’ятнадцятирічної доньки Єлізавети.
Київський князь не відмовив Гаральду, який з невеликим загоном таких самих норвезьких вигнанців перебував у нього на службі, остаточно, а висунув умови: королівський трон та лицарська слава. Саме тому хлопець вірою та правдою служив йому, а потім подався шукати вище означене до Візантії, де дуже швидко здобув лаври героя на чолі місцевого спецназу, потім – національної гвардії. Здобуте золото він відправляв в Київ, як підтвердження серйозності своїх намірів.
Тридцять років – гарний час, щоб здобути собі корону, благо військовий досвід та зароблене золото цьому сприяли. Але недарма людський поголос називав тодішнього норвезького конунга Магнуса I Добрим – щоб не штовхати країну у пекло громадянської війни, він вирішив розділити всю повноту своєї королівської влади з Гаральдом в 1045-ому. Остання умова була виконана, і Ярослав нарешті погодився віддати йому руку тієї, кому він, як талановитий поет, весь цей час присвячував свої палкі балади в тому числі «Віси радості» – Єлізавета в свої двадцять три стала дружиною соправителя Норвегії, а через два роки (після смерті Мангуса) – одноосібного і повноправного короля Гаральда ІІІ Суворого.
Ось тільки подружне життя, навіть королевських осіб – не мрії, воно розбиваеться вщент об стіну реальності; офіційно ж причиною розриву, хоч розлучення і не було, було названо народження Елісіф (як шведи звали свою королеву) двох доньок поспіль. Король взяв собі другу дружину Тору Торбергсдоттер, яка народила йому двох синів. Єлізавета достойно переїхала разом із доньками та пасинком Олафом (існує припущення все ж таки сином) до віддаленого монастиря на острові Села, щоб зайнятися богоугодною справою виховання дітей та переписуванням церковних книг.
А тим часом мечу Суворого окрім Швеції підкорилася Данія, але перед самою вирішальною битвою за британську корону (згідно давнього договору між Магнусом I та Хардекнудом про спадок в разі бездітної смерті одного з них) король загинув від пущеною зрадницькою рукою стріли в самісеньке його горло. До речі вона, його віддана перша дружина, в той страшний час на чужій землі була майже поруч (з доньками чекала на Оркнейських островах), щоб бути присутньої на одруженні Марії за наказом батька з Ойстеном Орре, братом його другої дружини. Але за містичних обставин в мить загибелі норвезького короля на руках у Елісіф померла і Марія.
Лишившись сам на сам з чужою країною, у київської княжни в сорок п’ять вистачило сили духу не здатися, ще й взяти під опіку осиротілу доньку останнього англосаксонського короля Гарольда II Годвинсона, який загинув в битві при Гастингсі в 1066 році, бо місцева знать хотіла одружити тринадцятирічну Гіту Уессекську з самозванцем для легалізації його статусу, але віддані англійському королю навіть після його смерті піддані вивезли її з братами за кордон, де вони до милості Єлізавети не могли знайти собі притулку.
При чому все ще прекрасна в своїй войовничості Ельсеф Київська, якою її закарбували європейські легенди, настільки вразила датського короля Данії Свейна II, що він запропонував їй свої руку і серце разом із короною королеви – вона погодилася, ставши його третьою дружиною. Але щастя пари тривало не довго – за рік київська княжна померла, встигнувши народити данську принцесу Олени-Гунхільду.
Свен ІІ, переживши свою королеву на дев’ять років, так більше і не одружувався, хоча активно займався матримоніальними проектами: влаштував союз свого сина Олафа (стане наступним датським правителем), з її другою донькою Інґіґердою, а свою врятовану Єлізаветою племінницю Гіту Уессекську одружив з київським князем Володимиром Мономахом.