Він так і залишився до останнього подиху українцем, хоч три чверті свого життя прожив у блискавичному Парижі і сам президент де Голль при врученні ордену Почесного легіону пропонував йому французьке громадянство. Він зробив для відродження французького балету більше, ніж будь-хто в ХХ столітті, і це попри війну та поневіряння. А рідна країна дізналася про свого знаменитого сина-вигнанця лише через п’ять років після його смерті.
Той хто через десятиліття стане винахідником неокласичного стилю балету народився в звичайній українській родині середнього достатку, нічого особливо примітного в сім’ї помічника лісничого Михайла Лифаря та його дружини Софії Марченко, що мешкали під Києвом в селі Пирогово, не було окрім коріння – рід Лифарів походив від славних козаків Запорізької Січи з чисельними грамотами від гетьманів та кошових отаманів – маленький Сергій з широко розплющеними очима слухав історії канівського діда про славетне минуле рідної землі.
Звичайне життя: Олександрівська, потім Київська гімназії, церковний хор Софійського собору… Перший випробування спіткали музичного хлопця (грав на скрипці та фортепіано) вже у дев’ять – окупаційна московська влада заринула українські землі в пекло Першої світової війни, яка поховала імператорський дім Романових під своїми уламками. Після зради союзників Української республіки владу в країні захопив скажений червоний люмпен з його диктатурою пролетаріату. Тоді-то і стало зрозуміло, що нічого доброго у найближчому часі Україну під радянською окупацією не чекає, але Сергію Лифарю пощастило за рік до того поступити до Школи руху колишньої прими Київської опери Броніслави Ніжинської.
Рік наполегливої важкої праці не залишили не поміченим безсумнівний талант юнака, тому вчителька не забула свого учня і в паризькій еміграції, домігши в 1923-ому в тому числі йому нелегально покинути країну червоних атеїстів. Складності відточування майстерності під керівництвом легенд балету Енріке Чекетті та Ніколя Лега помножені на побутові проблеми перебування в чужій країні лише загартували нащадка козацького роду та швидко перетворили його на соліста знаменитого Дягілєвського кордебалету.
Смерть у нього на руках видатного антрепренера, який своїми надтурботами фактично ізолював Сержа (як на французький манер називали молоде обдарування) від світу, 19 серпня 1929 року остаточно звільнила останнього в фізичному і моральному плані, відриваючи нові горизонти – невдовзі після повернення з Венеції йому запропонували (і отримали згоду) очолити паризьку Гранд-Опера.
За двадцять шість років своєї невсипущої праці Серж Лифар фактично вдихнув ковток нового життя у французький театр винайденням неокласичного стилю танцю, постановкою біля двохсот балетів (найвидатнішими з яких були «Ікар» та «Сюїта в білому»), вихованням молодого зіркового балетного покоління… попри початок розв’язаної Москвою та Берліном Другої світової війни, за що врешті-решт Рух Опору звинуватив його в колабораціонізмі і на три роки зробив вигнанцем в Монако, де він продовжив працювати як керівник Нового балету Монте-Карло.
Виправдання, тріумфальне повернення до Парижу 1947-ого, відкриття Інституту хореографії, сорбонські лекції з історії й теорії танцю, ректорство в Університеті танцю, професорське звання Вищої школи музики, почесне президентство Національної ради танцю при ЮНЕСКО… і звільнення з Гранд-Опера в 1958-ому, що стало другою трагедією всього життя видатного українця. Після тривалої боротьби він змирився, зайнявся малюванням та колекціюванням, але туга особливо за батьківщиною ставала дедалі сильнішою. Сергію навіть вдалося відвідати рідний Київ з могилами батьків в 1961-ому, але не про яке повернення за радянських реалій мови не йшло. Він так і помер в Парижі 15 грудня 1986 року (покоїться на цвинтарі Сент-Женев’єв-де-Буа).
Серж Лифар всеж-таки повернувся в Україну, нехай лише духовно, з відновленням незалежності країни в 1991-ому своїми привезеними та подарованими Києву його удовою чисельними нагородами, найвищою з яких був прикрашений діамантами «Золотий черевичок», сценічними костюмами, балетними аксесуарами та частиною особистої колекції бога неокласичного танцю – роботами Пікассо, Шагала, Поля Бельмондо і збереженою бібліотекою в 817 примірників…