Він став одним з трьох батьків-засновників Пласту, як військово-політичної організації для виховання патріотичної молоді, в передчутті неминучих жорстоких випробувань України в тільки-то насталому ХХ столітті. Хоча ані народження в поважній сім’ї австрійського судді Симеона Чмоли та німецької купецької доньки Кароліни Бунцлів, ані навчання в гімназіях Бережан та Перемишля, ані вступ на філософський до Львівського університету не віщували Івану Чмолі такої блискучої української військово-патріотичної кар’єри.
Ні, організаторські та ораторські здібності почали у хлопця проявлятися ще в старших класах гімназії. Перша проба пера відбулася ще в сьомому класі перемиської гімназії – восени 1909-ого він організував таємний гурток військової підготовки «Мазепинський курс мілітарний» (підготований за участі В. Кучабського та Ф. Черника), який фактично став прототипом для організації Пласту. А через рік, як учень восьмого класу, – брав участь у Крайовому з’їзді середньошкільних гуртків.
Саме ці два фактори стали основоположними для організації восени 1911-ого перших зборів гендернорівного таємного об’єднання учнів середньої школи для військово-патріотичного виховання нової української еліти, у витоків якого стояли Іван Чмола, Олександр Тисовський та Петро Франко. Фактично з тих півсотні учасників перших українських скаутингових зборів Чмоли перевірку часом пройшли лише двадцять осіб.
Саме ця двадцятка і стала кістяком Пласту, який головною ціллю свого існування ставив справжній військовий вишкіл з гартуванням души і тіла для боротьби за волю України, словами з першої промови основоположника: «Наш скавтінг не має бути забавкою, а з нього має зародитися наше рідне українське військо». І ця палка промова не лишилася лише на папері – в курс входили також всі основні навички бійця: теорія бою (в тому числі нічного), орієнтування на місцевості, стрілянина з вогнепальної зброї, фізична підготовка, ідеологічне виховання, стеження, спеціальні сигнали, прийоми захисту, в’язання вузлів.
1913 рік став для ідеолога Пласту над продуктивним: в першому кварталі з його легкої руки побачили світ чотири номери першого українського військового журналу «Відгуки», 18 березня його група стала центром, навколо якого почалося формування грізної української мілітаристичної сили початку ХХ століття, Українських Січових Стрільців, на зборах під проводом Кирила Трильовського (Чмола став заступником об’єднаної організації), 3 квітня у Львові на заклик Українського студентського Союзу відбулися Великі збори за його безпосередньої участі, а через три місяці (в липні) – і перша пластова зустріч (мандрівний табір) у складі шістьох представників зі Стрію, львівської двадцятки Івана та коломийських пластунів на чолі з Петром Франком.
Після оголошення Австрією Першої світової війни 28 липня 1914 року Іван Симеонович посів своє місце в січовому мобілізаційному комітеті (поруч із В. Старосольським, О. Степанівною, М. Гаврилко), який у Львові сформував першу військову стрілецьку сотню з сотником Чмолой на чолі. А вже 25 серпня підрозділ прийняв своє бойове хрещення в Гаях під Вінниками проти розвідки російських окупантів. А вже наступного дня Чмола повернувся до Львова.
Потім будуть Стрий, Закарпаття, зимові бої в горах, бої за Маківку, відвоювання Галичини, просування на Поділля в 1915-ому і весь цей час він був чотарем сотні Гутковського… В бою при Семиківцях ідейний натхненник Пласту потрапив з багатьма іншими січовиками до російського полону і два роки в якості полоненого перебував у таборах країни-окупанта, доки вона сама не зруйнувалася під ударом власного червоного люмпену в 1917 році.
Зречення російського царя престолу навесні 1917-ого дало змогу Чмолі та іншим українським патріотам покинути місце свого покарання в Дубовці біля Царицина та повернутися до Києва з метою формування окремого галичанського військового підрозділу для захисту цінностей Третього універсалу Центральної Ради. В січні наступного року під його керівництвом була сформована друга сотня з добровольців, що прибули з копалень Кривого Рогу та Катеринославщини, а сам Іван увійшов до «Стрілецької Ради» Євгена Коновальця.
Саме сотня Чмоли стала тією останньою перешкодою, яка завадила більшовикам захопити будівлю Центральної Ради 27 січня 1918-ого, прорвавшись через кільце оточення з Духовної семінарії та 1 лютого стала однією з трьох українських колон, що здійснили контрнаступ (вона йшла Олександрівською), в ході якого був звільнений київський Поділ з Житнім базаром та Фроловським монастирем.
Однак голодний скажений московський люмпен лише чекав поповнення своїх рядів смертниками Муравйова. Зморені в боях січовики в ніч на 8 лютого того ж року відступають на Житомир, піхотні сотні Романа Сушка та Івана Чмоли йшли у авангарді, прикриваючи евакуацію уряду, шляхом зайнявши Коростень та Сарни.
А вже через пару місяців три курені Січових Стрільців по чотири сотні кожен повернулися до Києва, але союзники гетьмана Скаропадського, німці, оточили місце їхньої дислокації з вимогою скласти зброю. Загальні збори старшин вирішили на погіршувати ситуацію, саме тому через деякий час діяльність січовиків з офіційного дозволу поновилася в Білій Церкві, Іван Симеонович відав місцевим відділенням бой-скаутів, а також виступив ініціатором створення старшинської бібліотеки (книги привезені з Галичини).
Організоване повстання Вінниченка проти Скоропадського 30 жовтня 1918 року, київське проголошення Соборності України 22 січня 1919 року, відступ зі столиці через два тижні, формування Східного фронту вже в якості полковника Стрільців… і знов відступ після розгрому від більшовиків 13 лютого. Але ідейний натхненник весь цей час продовжував вишкіл новобранців та наполегливу боротьбу за уми та серця українців.
Боротьба Чмоли тривала і після 6 грудня 1919 року, коли українські бойові підрозділи були демобілізовані та розпущені по домівках, – він приєднався до Зимового походу, потрапив до польського полону. Потім були Румунія, Відень, одруження з донькою заступника директора харитонівської цукроварні в Пахомівці, Парасковією Мокроус, повернення до Галичини, краківське студентство та вчителювання… І весь цей час він продовжував справу Пласту, вдосконалюючи вишкіл, організуючи табори (головний на горі Сокіл), займаючись з молоддю, знаходячи та облаштовуючи приміщення та місця для нових центрів.
Після руйнування польською владою творіння всього його життя (табір на Соколі був спалений) та ув’язнення його самого на двадцять місяців за звинуваченнями у націоналізмі Іван Симеонович тримав зв’язок з таємним Пластом, але такої активної діяльності вже не вів. З початком Другої світової поляки його знов ув’язнюють у концтаборі Береза Картузька. Після радянської окупації він повертається додому, навіть завідує педагогічним домом десятирічки під контролем карального НКВС, а в 1941-ому ради його арештовують і імовірно страчують разом з десятками тисяч інших українських політв’язнів перед своїм відступом на схід під натиском німців. Доля його так і залишилася нез’ясованою, хоча до свого останнього подиху 3 січня 1978-ого його дружина Парасковія, що після війни жила в американському Боффало, чекала на повернення свого Чмоли.