Лютий садизм – то у московитів в крові. Витоки цього явища ховаються в їхньому рабському золотоординському минулому, яке їхні правителі від царів до нинішніх президентів марно намагаються приховати всіма доступними засобами. Саме тому підлість, боягузтво, злоба та агресія супроводжують цих азійських варварів невідступно всю історію. Вони не знають жалю та милосердя, вони ніколи не були і не стануть частиною цивілізованого світу, і цьому є чимало документальних свідчень.
Але мало хто з їхніх жертв зазнав більш жорстоких катувань та прийняв московські садистські витівки з більшою гідністю та мужністю ніж Іван Ґонта. Він, сотник надвірних козаків польського магната Ф. Потоцького, став одним з очільників повстання Правобережної України проти польсько-московського панування. Гайдамацький рух охопив кожен куточок країни, на боротьбу з окупантами повстали тисячі і тисячі, але режими країн-агресорів не збиралися випускати ласий шмат українських земель зі своїх стальних щелеп – Польша направила на приборкання повстання регімента Осипа Смаковського та субалтерна Яківа Комаровського, Московія – генерала Кречетникова, який вже знаходився під Бердичевом на облозі конфедератів.
Занадто зайнятий приборканням повсталої проти Московії шляхти, останній направив замість себе під Умань до табору Залізняка – Ґонти свого полковника Гур’єва з донськими казаками. Підступний московський полковник з’явився у таборі українців під маскою друга і отримавши їхню довіру, зрадив в кращих традиціях дітей мокшанських багнюк – влаштував веселу пиятику і перев’язав сонну козацьку старшину у своєму наметі, захопивши дев’ятсот повстанців.
І тут же «честі і совість» бравого московського офіцера Гур’єва розчинилися як марево, а люта ненависть до «бунтівників», які посміли опиратися окупантам, вилилася для Івана Ґонти в триста ударів батогом та побиття, від чого все його тіло перетворилося на суцільну рану, його дружину та чотирьох доньок били різками та вислали на каторгу, лише єдиному синові вдалося втекти від катів до Молдавії.
Після прибуття до Умані Кречетникова ситуація стала ще гарячішою, бо кількість озброєних прибічників козацького ватажка в місті була така велика, що «браві» царські військові просто злякалися і тому таємно вивезли Ґонту до села Серби на Дністрі під Могилевим.
Там, подалі від очей, окупаційний військовий суд московських окупантів виніс свій страшний вирок – катування протягом чотирнадцяти днів: зняття по пасмі шкіри від шиї до поясу зі спини полоненого десять днів поспіль, на одинадцятий – відрубати йому обидві ноги, на дванадцятий – обидві руки, на тринадцятий – вирвати з грудей серце, на чотирнадцятий – відрубати голову, а після – розрубати тіло на чотирнадцять частин, відвезти в чотирнадцять найбільших українських міст та прибити на їхніх центральних площах до шибениць.
Але марно кати сподівалися злякати того, хто боровся за свободу, Іван прийняв це рішення так званого «суду» дуже спокійно, як і його виконання. 14 липня 1768 року, коли кат зняв з його спини перший шмат шкіри, і кров бризнула в усі боки, обличчя козацького отамана за свідченням очевидця, шляхтича Я. Дуклан-Охотського, навіть не здригнулося, до того ж він зауважив: «Ось казали, що буде боляче, а насправді зовсім не боляче», але подальшу промову до народу московська солдатня вже не дала закінчити засудженому, почавши запихати до його роту землю.
Поляк Браницький в жаху від дій московських садистів та стійкості українця наказав на третій день відрубати Гонті голову, і вже над мертвим тілом продовжити виконання припису суду. Та й тут вся натура східних варварів далася вознаки – вони не тільки ретельно з насолодою виконували кожний окремий пункт вироку, а ще й скальпували бездиханне тіло, щоб посолили та знов одягли на голову шкіру. А ще в ніч перед початком виконання вироку один з «благородних» охоронців намагався випросити у приреченого на смерть подарунок для себе, на що Іван пообіцяв на ранок йому ремінь, ось тільки царський вояка до останнього так і не зрозумів всю глибину чорного гумору від українця – дарунок той був першим пасмом шкіри з його спини.