Доля, як наочний приклад демократичних засад існування українського суспільства до московської окупації, адже тільки за таких умов в XVII столітті кожен міг зайняти посаду відповідну його вмінням та здібностям. Цікаво, що козак Кость Гордієнко, про молоді роки якого інформація майже відсутня (за припущеннями Скальковського походив з українських волинських шляхтичів Гординських, за Яворницьким – полтовчанин з київо-могилянською освітою), з’являється на сторінках історії Війська Запорізького Низового в грудні 1703 року одразу в якості кошового отамана.
Головною метою діяльності на посаді для Костя став захист козацької вольниці та Гетьманщини від зазіхань московських окупантів. Причому підтримка останньої на чолі з Мазепою йшло всупереч його особистій ворожнечі з очільником, який після письма Гордієнка від імені запорожців з відмовою присягнути на вірність Петру І, написав заклик до московського царя-сатрапа силою приборкати запорожців.
Так в 1708-ому під час Північної війни тільки від кошового отамана залежало, чий бік приймуть козаки. Попри свій давній конфлікт з Мазепою він, як справжній державник, підтримав Швецію та Гетьмана, а разом з ним вільну Україну. І саме Низове Військо врятувало Карла І та самого Мазепу від московського полону після полтавської катастрофи 1709-ого (козаки Гордієнка переправили короля та Гетьмана через Дніпро та Буг до тодішніх турецьких володінь).
Під османським ж захистом на споконвічних українських землях козацька старшина на чолі з Костем в 1711-ому утворили нову, Олешківську, Січ, хоча життя під турецьким султанатом було «не цукор» – до натурального податку додався військовий обов’язок, але в травні 1728-ого Гордієнка в дванадцятий раз був знов переобраний на свою високу посаду.
Однак країна московських царів не могла існувати без України, у якої вона вкрала стародавню назву та намагалася зробити те саме з історією. Тому агенти всіх рівнів підбурюванням, підкупом та шантажем (улюблена зброя мокшанських східняків) схилила частину козаків до силового усунення Олешківського кошового отамана від влади, які не тільки відібрали у Гордієнка клейноди, а й закували його в кайдани.
31 січня 1733 року до Січи козакам було надіслано зверхню царицину грамоту з милостивими пробаченням їхніх «гріхів» та прийняття під московське ярмо (головним спонукальним мотивом таких дій була нагальна потреба цариці Анни в можливості побудови так званої «Української лінії фортець», яка без запорожців не могла б існувати).
Але на щастя чи на біду старий отаман не побачив тієї ганьби, Бог забрав до себе душу останнього українського лицаря 5 травня 1733 року. Ховали Костя Гордієнка, який до останнього боровся за вільну Україну, з усіма високими козацькими почестями під гарматну жалобну пальбу з насипанням над його домовиною такого ж високого пагорба-могили, як і над похованням Івана Сірка на Чортомлицькій Січи. Попередження справжнього державника про втрату країною під московською окупацією суверенітету, а згодом і всіх привілеєві січовики так і не захотіли почути…