Він народився, щоб служити своїй батьківщині в межах обставин та часу, з урахуванням власного розуміння кращого для його Неньки. Ну а який шлях хлопцеві старовинного козацького роду ще було обрати, коли всі з діда-прадіда воювали за волю та незалежність України? Офіцер імперської армії, сотник Української народної республіки, голова повстанських військ Півдня… Никифор Григор’єв, якому випало жити в часи, коли легітимність будь-якої української влади була під сумнівом, тому на плечах того, хто взяв на себе відповідальність за людей лежав не легкий вибір відповідальності підтримку будь-якої владної сили…
Двокласна школа в херсонських Верблюжках, фельдмаршальська Миколаївська школа, звідки він двадцятирічним пішов добровольцем на московсько-японську війну 1904 – 1905 років, де здобув славу та дві вищі нагороди імперії («Георгії» 3 та 4 ступенів). Чугуївське військове училище, знов війна, на цей раз Перша світова, на яку він був мобілізований в чині прапорщика, а закінчив – штабс-капітаном… з падінням царського дому Романових в 1917-ому одразу ж перемкнувшись на створення власної армії Української народної республіки вже в підполковничому чині.
Після приходу до влади Скоропатського з його військовою диктатурою та капітулянською політикою по відношенню до німців, Никифор Олександрович офіційно звільняється з військових лав УНР та починає формування з окремих нечисельних повстанських загонів боєздатних військових підрозділів загальною кількістю близько шести тисяч чоловік, які стають однією з опорних сил Директорії на півдні України.
Арешт Болбочана змусив Григор’єва шукати правди під червоними прапорами (січень 1919-ого) в якості командира бригади (очолив операцію по звільненню України від військ Антанти), потім – дивізії, але його захоплення «месіями від комунізму» не протрималося чотирьох місяців – 7 травня 1919 року він, в якості ватажка масового антибільшовицького повстання із закликом «До Українського народу», оголосив черговим московським окупантам, що під гарними гаслами прийшли знищувати його Україну, нещадну війну.
На придушення супротиву українців під проводом Григор’єва, війська якого квітами вітали звільнені від червоних Кропивницький (Єлисавград), Дніпро (Катеринослав), Черкаси, Сміла, Кременчук, Золотоноша, московськи окупанти кинули свої найкращі підрозділи, які декількома боями перервали той переможний марш на Харків.
В пошуках союзників Никифор Олександрович повертається на Херсонщину, розміщуючи свою ставку неподалік села Компаніївці, де випадково зупинився мігруючий загін Нестора Махна. «Батько», який теж тільки-но порвав з червоними, вирішив спробувати домовитися про об’єднання загонів з народним улюбленцем, пославши до нього делегацію.
Вже через дві години перед хатою, де квартирував Махно зупинився автомобіль, звідки вийшов сам Григор’єв зі своїми штабістами. Нестор першим підійшов до автівки, щоб зустріти поважного гостя. Після озвучених взаємних вимог майже доба пройшла в нарадах та перемовинах перед укладанням остаточного союзу; врешті-решт командири потисли один одному руку.
Це була фатальна помилка для того, хто бажав стати отаманом всієї України. У Махно ж були не тільки лише містечкові плани (очолити район), а й відсутнє стратегічне мислення при повному ігноруванні військової дисципліни та недотриманні угод. Вимушені союзники не довіряли один одному, в кожному з таборів працювала контррозвідка.
Початком трагічної розв’язки став скликаний махновцями 27 липня 1919-го мітинг в селі Сентові, на якому з подачі «Батька» вирішено було Григор’єва ліквідувати (кінцевою метою крім усунення конкурента було збільшення чисельності свого загону за рахунок бійців самопроголошеного Гетьмана України). В брудній операції були безпосередньо задіяні сам Махно, його ад’ютант Троян, Чубенко, Каретников, Лепетченко, Колісников.
Никифора Олександровича під приводом «мітингу» заманили у двір сільради, де Чубенко почав навмисно провокувати генерала на насильницькі дії звинуваченнями у зраді. Потім Махно завів його до канцелярії сільради буцімто для вирішення конфлікту, там Чубинко вистрілив у ліву скроню Григор’єва з «Бібля». Але пораненому, йому вдалося розвернутися і тікати, тоді в гру вступив «Батько», який гукнув своїм: «Бий отамана»! – в спину втікачеві посипався град куль.
На одній силі волі той, кому так і не довелося стати дійсним Гетьманом України, вискочив на двір, спотикнувся, впав, витягши своїх маузерів з-за халявки чоботів, але махновець Качан добив його кількома пострілами у скроню.
Тим часом в канцелярії дюжий грузин, охоронець Григор’єва, підім’яв Колеснікова, а «Батько», щоб визволити останнього стріляв і стріляв, та тільки одна куля потрапила в охоронця, інші сім влучили у махновського поплічника, який обізвав свого ватажка «дурнем». Грузина вбив одним пострілом Колісник, який заскочив до приміщення. Гуляйполевець дуже пишався підступним вбивством улюбленця українського півдня, навіть відчитався перед своїми кремлівськими господарями радісною телефонограмою: «Всім… Всім… Всім… – Нами вбито відомого отамана Григор’єва. Підпис: Махно. Начальник оперативної частини Чучко».
Де поховали українського патріота, достеменно не відомо: за однією версією – на центральному цвинтарі рідної Олександрії, за іншою – таємно на околиці лісу поблизу міста.