Московити з моменту заснування свого золотоординського улусу в 1339 році за всі століття свого існування так і не спромоглися поставити на чолі держави хоч одного цивілізованого лідера, який би мав гідну репутацію в світі – де ж їм було взятися, якщо всі його «еліти» походили з тих самих неосвічених забитих злобних фіно-угрів, які споконвіку жили на мокшанських багнюках. Так і проводять вони все життя у пошуках заморського «рятівника».
Ні, вони обирали «на царствіє» кращих з найкращих зі своїх лав, але ті всі виходили або кволими безвольними статистами, або самодурами деспотами на межі божевілля. Тому поява залітної німкені з Ангальт-Цербстів московити прийняли за «ману небесну». Самозванка-Катерина ІІ, як і її попередниця, опинилася на вершині влади через ліжко з сильними московського світу, але зовсім не хотіла увійти в історію царицею якогось напівдикого мокшанського племені, тому вихід був єдиним – продовжити брехливу політику царя-сатрапа Петра І з підміною історії Московії на стародавню благородну історію сусідньої Русі-України.
На заваді цементування нововигаданої спеціально найнятими німцями теорії «триєдинства слов’ян», під які Катька ІІ зі своїми поплічниками переписала стародавні українські літописи, а оригінали – знищила, стояло лише одне – козацтво, яке було уособленням войовничої сили захисту українського народу, який занадто добре пам’ятав свою історію. Вирішенням проблеми для нелегітимної правительки, вся влада якої трималася на силі та брехні, лежало у повному знищенні та нівелюванні серця українського опору.
Царська влада діяла своїми звичайними методами – підкупом (козакам, які перейшли під владу корони обіцялися земля, кріпаки та інші привілеї) та залякуванням (всіх незгодних влада під дулами свої керованих шісток позбавляла землі з перспективою кріпацтва). Донське, уральске та інше козацтво швидесенько змінило свої прапори на царський триколор, продавши власну гідність за щедрі обіцянки. Встояли лише запорожці, яким Воля була дорожча за земні блага.
З огляду на це, черговий коханець німкені, безрідний та бездарний офіцерішка Грішка Потьомкін, якого вона звела на вершину влади та обдарувала чисельними званнями-титулами, в 1775-ому розробив та здійснив план ліквідації Запорізької Січи силами царського війська на чолі з сербом Петаром Текелією (серед московитів навіть нормальних офіцерів було не знайти – лише боягузи, пиятики та зрадники) та каральними загонами генерала Чорбою: 4 червня того ж року вони оточили непокірних запорожців, а кошовий отаман останніх, Петро Калнишевський, для запобігання великому кровопролиттю здав оплот опору без бою (за що окупанти заслали його на Соловки).
П’ять тисяч запорожців відступили за Дунай, на територію, яка в той час належала їхнім одвічним ворогам-союзникам, Османській імперії, частина – розпорошилася безкраїми українськими степами, щоб одного разу постати самим, чи передати свою лють на ворогів через покоління генетичним кодом нації.
А зрадники, як зрадники… Потьомкін зібрав їх в 1783-ому під своїми прапорами «Війська вірних козаків», яке за царициними обіцянками (а договори з московитами, як відомо, не варті паперу, на якому написані) при значній автономії мало отримати в своє довічне користування весь Таманський півострів із землею на кубанському правобережжі, який з давніх-давен населяли ногайці та черкеси (московських прихвостень Суворов для цього влаштував справжній геноцид кубанського корінного населення). Переселення двадцять п’ять тисяч козаків на новозвільнені землі було завершено 2 жовтня 1792-ого.
Чотири роки добробуту під власнообраним проводом закінчилися разом зі смертю московської правительки – вже наступного 1797-ого її спадкоємець, ненависний син Павло І, відправив зрадників в складі своїх військ на завоювання Азейбарджану, де вони використовувалися виключно як робітники на важких роботах без залучення до військових операцій. З походу не повернулося більше ніж півсотні чорноморців.
1797 рік загалом видався для них фатальним – цар позбавив їх права обирати свого отамана, новопризначений на цю посаду владою Федір Котляревський разом із своєю свитою розікрав похідні п’ять тисяч карбованців, потім пішов на відкритий конфлікт із своїми підлеглими, який закінчився як завжди на Московії – під легендою «перемовин» за участю Павла І він вмовив козаків відправити до столиці депутацію, яка одразу по прибуттю була там арештована зі смертельним вироком для 163 заколотників та тілесними покаранням для інших (по факту 37 померло до виконання вироку, двоє відправилися до Сибіру, решта – отримали помилування), кубанське військо назавжди було позбавлене самоврядування.