Вона прийшла в цей світ, щоб володарювати та підкоряти чоловічі серця, адже лише за правом народження у впливовій родини угорських аристократів вона мала все, що забажає серце, а від Небес отримала надзвичайну вроду та чарівність, які подарували їй надзвичайну владу. Кохана єдина донечка Андраша Баторі та полячки Анни Закреської, прекрасна Софія, з дитинства була оточена розкішшю палацевих залів.
Домашня освіта з уроками релігії, читання, письма, домогосподарювання… і вже підлітком шляхетна чарівна красуня з величезними очима зводила з розуму всіх осіб чоловічої статі від малого до старого. Звичайно, що дівоче серце не довго залишалося незайманим, адже в числі її палких прихильників окремою постаттю виділявся Дьордь ІІ Ракоці, син надвпливової та надзаможної родини трансільванських князів Ракоці.
Шлюб за взаємним коханням, що аристократичних колах того часу було цілковитою дивиною, зажадав від тринадцятирічної Софії неабиякої жертви та мудрості (згідно тлумаченню її імені грецькою) – переходу з католицизму до протестантства на вимогу батька нареченого. Вона потім все життя буде спокутувати цю провину таємним дотриманням обрядів, підтримкою католицьких священнослужителів та костелів, але так і не пробачить свекру та свекрусі цього примусу, не дивлячись що з легкістю отримала благословіння своєї люблячої матінки на шлюб та зміну віри (батька вона втратила в семирічному віці).
На пишному весіллі, що відбувалося 3 лютого 1643 року в замку Фехервар, були присутні такі поважні особи європейського політикуму, як імператор священної Римської імперії Фердинанд III, польський король Владислав IV Ваза та дож Венеції Франческо Ерідзо. Молодий до без тями кохав свою молодшу на сім років дружину, великий посаг якої (складався в тому числі із замків Сант-Міклош в Чинадієво та Шоймо) був для нього при величезному власному капіталі лише приємним бонусом. Але фінансові справи сім’ї та всієї країни були зосереджені цілком в руках його матері Жужанни Лорантфі, що керувала ними з Шарошпатака.
Переїзд до столиці Трансільванії, адже Дьордь ще до одруження прийняв спадковий княжий титул з благословіння свогобатька, Дьордя І, і мав виконувати обов’язки губернатора. Тут ще в 1644-ому народився первісток сановного подружжя, Ференц, здоров’я та добробут якого стали головною турботою життя Софії (пізніше народився другий їхній син, але помер маленьким).
Ще через чотири роки старий князь помер, залишивши Дьордю ІІ та його братові Жигмунду величезні маєтності та грошовий спадок, хоча і те, і інше залишилися повністю під прямим керуванням Жужанни, з якою невістка була не в кращих стосунках і спілкувалася лише за необхідності і тільки листуванням. Окремим пунктом заповіту обговорювалися умови претендування Софії Баторі на частку трансільванського спадку лише за її продовження перебування в кальвіністській вірі.
Дьордь ІІ не послухав вмовлянь дружини і з приводу відмови від Польського походу 1657-ого, що фактично став початком князевого кінця внаслідок нищівної поразки його військ. Протягом трьох років один за одним ідуть в кращій світ мати Софії, її свекруха та коханий чоловік в битві при Сасфенеші, – так в 1660-ому вона залишається сама з неповнолітнім Ференцом в Мукачевському замку.
Водночас це стало її психологічним визволенням від важкого тягаря релігійних та емоційних пут, які наклала на неї сім’я Ракоці – вона швидко повертає сина на шлях католицизму, передає мукачевський монастир в підпорядкування Ватикану (раніше належав православному єпископату), фундує місцевий костел, запрошує єзуїтів в місто з облаштуванням в так званому «Білому палаці».
Через шість років для зміцнення становища трансільванська княгиня Баторі організує союз свого сина, єдиного спадкоємця престолу, з донькою бана Хорватії, Ілоною Зріні, в шлюбі з якою народилося два сина, Юліан та Ференц ІІ. Саме вони стали для своєї бабусі світочем у віконці, їм ж вона заповіла весь величезний спадок князів Ракоці. Адже її єдиний улюблений син Ференц після ганьби та майже страти за участь у змові Вешелені проти австрійського уряду (його врятував сплачений матінкою двохтисячний викуп) помер за загадкових обставин ще в 1676 році.
І при цьому Софія Баторі залишається не не тільки владною та рішучою господинею, яка вправно управляє своїми маєтностями залізною рукою (як доказ – її використання тактики «батога і пряника» в придушені на своїй землі повстання Кенде), а й привабливою жінкою, яка в свої 45 ледь не стала приводом до розлучення князя Міхая Апфі з Анною Борнеміса.
Потім будуть: повстання курунців, мезальянс невістки Ілони Зріні з їхнім ватажком, графом Імре Текелі… смерть і поховання поруч із сином в єзуїтському костелі Мукачево в 1680-ому. Так закінчилося життя прекрасної шляхетної Пані, яка пронесла хрест випробувань своєї долі з гордістю до кінця.