Що таке людська воля проти голосу долі? – Ніщо, пил на черевиках історії.
Природа — найталановитіший маляр, який лише обраних бере собі в учні, щоб назавжди присвятити їхні души служінню в своєму храмі десь на межі світів, недоступному простим смертним. Ці надзвичайні люди, як яскраві комети, освітлюють магічними променями своєї творчості сіру буденність, щоб дати натхнення жити тим, хто не входить в це обране коло. Однією з таких яскравих українських зірок була і залишається Катерина Білокур.
Долею їй судилося народитися в заможній, але дуже патріархальній селянській сім’ї на Київщині початку ХХ століття, коли вплив вікових традицій ще був настільки сильним, що для дівчинки не передбачалося кращої долі ніж заміжжя, діти та хатні клопоти від світанку до заходу. Мала ж Катря весь час замріяно намагалася щось малювати гілочкою на розмоклій після дощику доріжці до лісу, вуглецем на вкраденому у матері шматочку праного-перепраного полотна, травичкою на біленій стіні…
Батьки її страшно сварили за малювання, палили коли знаходили її роботи, якомога більше навантажували роботою по господарству, освіти не дали зекономивши на одягу-взутті… Інші селяни: хтось ігнорував, вважаючи з дивачку, інші — ображали, звинувачуючи у лінощах та байдикуванні.
Весь тиск місцевого суспільства був марним, адже всередині Катерини жила така природна сила, яку було не подолати людській волі — в шість рочків вона самотужки навчилася читати по Шевченківському Кобзарю, що привезли вчителі із собою до її глухої Богданівки, і потайки малювала, малювала, малювала все чим прийдеться і де доведеться (пензлі робила з котячого хутра та гілочок, олійні фарби — на основі природних фарбників).
З-за відсутності регулярної середньої освіти, Білокур раз у раз відмовляли в радянських професійних художніх навчальних закладах, не дивлячись на безсумнівний художній талант. А отримати освіту — тоді був єдиний шлях вирватися з село, жителів якого комуністична влада перетворила на безправних рабів без власності, без паспорту, без права щось змінити в своєму житті і роботою за ефемерні трудодні замість зарплатні.
Замкнене коло та абсолютна безвихідь радянського селянського буття довели тридцятичотирирічну Катерину до страшного рішення про самогубство, яке ледь не вартувало Україні її неперевершеного генія пензля. Тільки випадок привів її мати на осінній річковий берег, де довгий час в крижаній воді в одному кроці від смерті стояла та, чий природний дар був життєвим благословінням і прокляттям. Лише після цього батько зі скрипом серця дозволив їй малювати.
Мабуть сама доля вирішила допомогти тій, яку так щедро обдарувала від народження: випадково почута пісня Оксани Петрусенко, рішення нізвідки написати письмо далекій зірці української естради з малюнком калини з тієї самої почутої по радіо пісні, неочікувана відповідь та ще й за підтримки видатних художника Василя Касіяна та літератора Павла Тичини… – це був перший крок на шляху визнання.
Далі будуть виставки робот в Полтаві, Києві, Парижі, де роботами Білокур захоплювався найжорсткіший критик тогочасного сучасного мистецтва, Пабло Пікасо. Звання Заслуженого діяча мистецтв України та Народного художника України. Членство в українській спілці художників… і самотнє життя в Богданівці серед чисельних рідних по крові, але не по духу (батько, хвора мати, багатодітна сім’я брата Григорія), де тільки квіти та казкова українська природа завжди були поруч.
Вона згасла швидко, запущений рак шлунку не залишив українській королеві наївного малюнку бодай найменшого шансу. Смерть забрала ту, чиє ім’я стоїть в одному ряду з видатними художниками-примітивістами Серафін Луїс, Анрі Руссо, Марією Примаченко, Ніко Піросманішвілі, Ганною Собачко-Шостак 9 червня 1961-ого. Але чудирнацька Катріна душа продовжує жити в її дивовижних квітах кольору ультрамарин і донині.