Жіноче горе, яке краплина за краплиною витікає в цей світ десятками крихітних сльозинок, що рясним мілким бісером зливаються в єдиний нестримний потік – так було, є і буде вічно, доки існує всесвіт. Так і швидкоплинні красуні-річки народжуються з краплин, що линуть одна до одної в пошуках підтримки єднання; а їхні водоспади знову, ніби за помахом чарівної палички витівниці-Природи, на мить роз’єднують їх, надаючи можливість побачити всю незбагненну красу кожної з цих краплинок, перш ніж вони знову назавжди стануть частиною єдиного цілого.
Можливо саме ця схожість змушує людську уяву шукати в сльозах річки, а в річках – сльози, народжуючи на світ легенди десь на межі двох світів сплетених Часом воєдино.
А де ж ще народжуватися легендам, як не серед густих хащ смерек глибоких ущелин серед сивини Карпатських гір, куди замовлено вхід навіть промінцю світла. І от, якимсь дивом, імла відступає, відкриваючи шлях річці Жонка, яка рішучим рухом розводить гілля старезних дерев в різні боки, щоб надати сонцю змогу намилуватися своєю красою — затишне і прекрасне місце усамітнення від людської метушні серед безмежного спокою природи.
Саме тому сюди приходили яремчанські красуні, щоб поплакати наодинці про свою нещасливу жіночу долю, яка не дала їй щастя бути разом з тим єдиним, хто був у всіх думках і серці чи-то зрадою коханого з іншою, чи забороною батьків бути разом з милим через забобони та упередження, або ж загибеллю любчика від меча лютих ворогів, які раз у раз намагалися захопити та закріпачити нескорений український рід. І печалей їхніх було так багато, що своїм потоком вони утворили той мальовничий водоспад Дівочі сльози.
А може навпаки, неспішний потік гірської річки, який після півтораметрового стрибка двома рукавами водоспаду значно пришвидшує свій біг, створюючи значної перешкоди пересуванню була відповіддю прикарпатських красунь ворогові для захисту рідної землі… Як твердить легенда, жонки (що місцевим діалектом означає «жінки») одного разу, довідавшись про насування чергової чорної хмари загарбників зі сходу на буковинські землі, зібралися на цьому місці, щоб разом поплакати над майбутньою гіркою долею чоловіків, батьків, синів, братів — воїнів, та й своєю незавидною долею теж. І сліз тих було так багато і були вони такі солоні, що утворили невеличке плесно з водоспадом, а потік річки після нього значно пришвидшила свій біг, утворивши собою значну водяну перешкоду, яку того разу ворог так і не зміг подолати.
Давно то було, чи було взагалі… але кажуть, що души тих красунь і досі ллють свої сльози з потойбічного світу тіней, щоб вода в Жонці ніколи не висихала та ворог не міг захопити рідний край, хоч їхні тіла давно стали тліном, а очі не бачать сонячного світла. А ще місцеві з вуст у вуста передають повір’я про неодмінне повернення до водоспади тієї, котра упустила в цю річку бодай одну сльозинку.