Він мав з’явитися на світ, щоб все накопичене століттями різномаїття української архітектурної культури отримало гідної наукової оцінки з матеріальним втіленням своєї досконалості в нескінченій безлічі перлин скарбнички львівської забудови, хоч доля не була б сама собою, якщо б попередньо не випробувала його на міцність з імпульсом на все життя. Іван Левинський, архітектор, науковець, меценат з багатьма епітетами найвищих ступенів.
Батько в якості директора міської народної школи та ще й з давнього українського високоосвіченого шляхетного роду як мінімум міг гарантувати новонародженому синові повну середню освіту, але не сталося як гадалося — смерть тата якраз, коли Іванові виповнилося вісім і він увійшов в шкільний вік, замалий спадок, наслідком чого став переїзд до Стрию, де материних коштів ледь-ледь вистачило на початкові чотири класи для нього, заробляння грошей на прожиття церковним співом…
Назавжди життя Левинського-молодшого змінила небайдужість його старшого брата, за фінансової підтримки якого він опинився у Львові, місті, яке стане його долею: реальна школа з технічним ухилом, що визначило його вступ на будівничу кафедру Цісарсько-королівської технічної академії, інженерський диплом з відзнакою і улюблена робота за фахом.
Сім років для здобуття патенту на приватну комерційну практику, і в 1881-ому з’являється його Архітектурно-будівельне бюро з цілим штатом персоналу, в реєстрі робіт якого значаться окрім чисельних громадських, житлових та релігійних споруд такі архітектурні візитівки Львова, як залізничний вокзал та міський театр.
Коли через чотири роки бізнес Івана Івановича вже міцно став на ноги і з’явилися можливості для реалізації нових проектів, він разом з професором Юліаном Захаревичем викуповує землі на північно-західній околиці Львова і відкриває двоповерхову крамницю будівельних матеріалів, а ще через чотири – «Фабрику кахлевих печей» свого імені з виготовлення різноманітних керамічних виробів, які продавалися тут ж. І якщо на початковому етапі існування на фабриці працювало лише п’ять осіб, то за три роки через зростання попиту на унікальні вироби штат було збільшено в п’ять разів, а згодом (початок 1910-х) — вона зайняла провідну позицію на ринку регіону з відкриттям п’яти окремих відділів-підприємств: посуду, кахлів, будівельної майоліки, пластики, дрібних керамічних виробів, причому частина з них була у новомодному стилі українського модерну.
Успішність починання Левинського в 1891-ому знайшло продовження в другій його фабриці масового виробництва будматеріалів (з 1900 року «Банк іпотечний. Фабрика дахівки і штучного каменю»), що спеціалізувалася на штучному камені, цеглі та черепиці, відкритої за участі Захаревича, Домашевича, Кордасієвича. Причому ціна та якість виготовленої продукції забезпечили підприємству ексклюзивне право постачання матеріалів для спорудження місцевих урядових будівель.
Архітектурне бюро, дві великих фабрики, продукція яких завдяки виставкам в Парижі (1900) та Одесі (1912) була відома в Європі, викладацька діяльність в своїй Альма-Матер з науковим ступенем професора архітектури та очолюванням кафедри утилітарного будівництва (згодом — факультету архітектури), наукова діяльність з дослідження та систематизації архітектурних стилів України та їхнього практичного застосування… не завадили Івану Івановичу займати активну громадянську позицію участю в безлічі меценатських проектів від членства у різнопланових технічних об’єднаннях до фундаторства середніх освітніх закладів з підготовки промислово-технічного персоналу.
Перша світова війна принесла Левинському утиски та переслідування за українську націоналістичну позицію як з боку московських окупантів (був арештований в червні 1915-ого та доправлений до Києва), так і Польщи після його повернення до Львова в 1917-ому. Все це не могло не відбитися на здоров’ї вже не молодого чоловіка; через два роки 4 липня він помер. Але його ім’я жива в історії української архітектури науковими працями, унікальними спорудами, благородними справами.