Його називали ідейним комуністом до мозоку кісток, якого навіть запідозреного у недостатній радянськості перевели на підвищення до Москви замість позбавити будь-якого впливу на внутрішньодержавну політику тоталітарного режиму довічним забуттям. І разом з тим саме він на державному рівні під час радянської окупації зробив для збереження України більше ніж будь-хто інший. Так хто він, Петро Шелест, радянський діяч чи гідний нащадок свої козацьких пращурів?
Стандартна, як на радянського діяча, рання біографія: селянська родина Зміївського повіту (хоч батько згідно родинної традиції з відставних військових з двадцятирічним опитом служби за плечима), церковно-парафіяльна школа, чередникування на Полтавщині, Харківська залізниця, паровозоремонтний завод… і все це за неповних чотири роки (хтось може вбачати в цьому активні спроби сховати своє козацьке коріння та не зовсім селянське родинне, якщо не враховувати, що хлопчині на час закінчення цієї «одіссеї» ледь виповнилося п’ятнадцять).
Задля подальшого просування по кар’єрних сходах в тоталітарній країні рад треба було чітко означити свою політичну лояльність до комуністичного режиму — так Петро в 1923-ому опиняється в комсомольських лавах, а своє повноліття святкує курсантом в кузні майбутньої партійної радянської еліти, з тим щоб через рік навчання (квітень 1928-ого) стати повноправним членом єдиної політичної партії країни.
Але це був лише початок освітнього шляху Шелеста, при цьому вчився він без відриву від роботи: знов радянсько-партійна столичної школи, Харківський інститут народного господарства (реформований в інженерно-економічного), працюючи одночасно начальником сектора перевірки виконання тресту «Південсталь» та редактором радіогазети «Комсомолець України», Маріупольський металургійний інститут (на роботі – дослужився до виконуючого обов’язки начальника цеху на Маріупольському металургійному заводі імені Ілліча), і далі заводи, заводи, заводи…
Стрімка політична кар’єра Павла Юхимовича (війну він закінчив на посаді заступника секретаря Саратовського обласного комітету ВКП з оборонної промисловості) нарешті в вересні 1954-ого повернула його до рідних теренів. Ще дев’ять років вірного служіння радам, і ціль була досягнута — він очільник України від окупаційної радянської влади.
Всього за півроку царювання Шелеста на посаді першого секретаря ЦК комуністичної партії республіки на світ з’являються проекти 26-томника «Історія міст і сіл УРСР», Музею українських архітектури та побуту Пирогово, палацу «Україна», наказ «Про увічнення пам’ятних місць, пов’язаних з історією Запорізького козацтва» та багато інших, спрямованих на збереження історично-культурної спадщини України.
Хоча для того, щоб утриматися при владі, він раз-у-раз доводить свою лояльність окупаційному радянському режиму підтримкою ініційованих карателями з КДБ двох хвиль арештів українських дисидентів 1965 та 1972 років, співучастю в організації придушення «Празької весни», покаранням занадто яскравих постатей з миру української науки і культури з відкритою націоналістичною позицією.
Правда, навіть його доволі обережна та тиха одинадцятирічна українізація викликала занепокоєння в Кремлі. Ні, занадто відвертим була б проста відставка Петра Юхимовича з такого високого посту та при чисельних регаліях ще й в доволі «молодому», як на кремлівських «сидельців», віці шістдесяти чотирьох років. Його переводять до Москви на посаду Заступник Голови Ради Міністрів СРСР, але вже за рік представникам радянської влади стає зрозумілим вся націоналістична сутність Шелеста — його відправляють на «заслужений відпочинок за станом здоров’я», але із суворою забороною оселятися в рідній Україні. При цьому «слабке» здоров’я абсолютно не заважає йому працювати головою конструкторського бюро на авіаційному заводі на Московії ще одинадцять років.
Потім будуть розвал штучного утворення під назвою СРСР, після якого він так і залишиться жити під Москвою, де напише біографічну книжку «…Да не судимы будете. Дневниковые записи, воспоминания члена Политбюро ЦК КПСС», але так і лишиться по духу українцем, що зайвий раз доведе перепоховання згідно останньої його волі на київському Байковому цвинтарі 13 червня 1996 року.