Він за родом, духом, місцем появи на світ все життя залишався українцем, адже Кубань — це Україна, була і буде. Спадковість від батька до сина в козацькій родині була честю, тому юнакові був один шлях — до війська, як родинного покликання вже багатьох-багатьох поколінь його пращурів, хоч батьківщина на той час і була окупована московськими варварами вже не перше десятиліття. А те, що не дозволяло армійське життя під прапорами царя, Яків Кухаренко знаходив у власній в літературній творчості та етнографічних пошуках.
Взагалі, якщо подивитися на всі московські війни після окупації України в XVII столітті, дивним чином виявиться, що рушійною силою всіх її дійсних (а не вигаданих пропагандою) скільки-небудь вагомих перемог були саме українці (взяти хоч третину нагороджених Героїв радянського союзу часів Другої світової війни). Тому зовсім не дивно, що в свої п’ятнадцять (одразу по закінченні Катеринодарської військової гімназії в 1814) козацький син Яків почав військову кар’єру, і не десь при теплому штабі, а на гарячому кавказькому кордоні. Вже в 1823-ому — чин хорунжого, ще за півторадесятка років — він підполковник Єйського військового округу, а в поважному віці п’ятдесяти чотирьох років, в зеніті слави — генерал-майорський мундир наказного отамана Чорноморського козацького війська та командира «незалежного» Єкатеринодарського загону.
Літературний талант пана Кухаренка, який зробив його всесвітньо знаменитим, почав розквітати ближче до тридцят, коли на світ крок за кроком почали з’являтися «Огляду історичних фактів про Військо Чорноморське» (друком вони вийшли лише за чверть століття по його смерті). Одразу за ними – п’єса з елементами українських етнографічних замальовок «Чорноморський побит на Кубані між 1794 і 1796 роками» 1836-ого, постановкою якої так опікався Тарас Шевченко. Але в первинному вигляді їй довелося побачити підмостки лише одного разу, за п’ять років після смерті автора в абадзехівському полоні від отриманих ран 26 вересня 1862 року, на стрийській сцені у виконанні трупи Омеляна Бачинського; натомість після переробки Миколой Лисенком та Михайлом Сторицьким на оперу «Черноморці» після першої вистави в 1878-ому вона почала свою тріумфальну ходу світовими підмостками із входженням у класичний репертуар українського театрального світу.
Перші схвальні відгуки ним написаного від таких майстрів українського слова, як Шевченко Костомаров, Метлинський надихнули Якова Герасимовича на створення в 1840-х поеми «Харко, запорозький кошовий», яка через призму бурлескно-травестійної форми звертає увагу читача на самобутній побут українського козацтва з його колоритними традиціями, звичаями, гумором, лексиконом, хоч і грішить відступом від історичної хронології подій (вперше виданий в 1913). Окрім того з літературно-етнографічного спадку Кухаренка можна відзначити: оповідання «Вороний кінь», Чабанський словник (1861), нариси «Пластуни» та «Вівці і чабани в Чорноморії» (1862).
Останні миті життя уславленого боями та віковою сивиною козацького героя, якого після п’яти років заслуженого відпочинку у власній садибі московський уряд відкликав з відставки і поставив керувати Нижньо-Кубанським кордоном та Шапсугським закубанським загоном, були сповнені страждань та муки — шляхом до ставки свого командування в Севастополі він разом із своїм зятем, капітаном кінно-ракетної батареї, Г. В. Йохансоном, об 11 ночі 19 вересня 1862 року біля скасованого посту Романова потрапив в засідку кінних абадзехів. Із зброєної сутички з горцями Кухаренко вийшов з важкими пораненнями руки та стегна.
Полоненим в аулі на хуторі Люк (в восьми верстах від Майкопського укріплення) через тиждень видатний український літератор помер від отриманих ран. Тіло покійного син Степан після тривалих перемовин зміг викупити за дві тисячі карбованців (за живого черкеси просили в одинадцятеро більше). А ще через сім днів, через снігові замети, через безліч малих-великих поселені, і тлінний порох Якова Герасимовича було виставлено для прощання в єкатеринодарській військовій церкві, ще два дні — і він знайшов свій останній земний притулок в рідній кубанській землі на заміському цвинтарі з епітафією на сторінках «Основи» за авторством П. Барилко: «Україна та найкращі з патріотів її та всього козацтва не забудуть у ньому (Кухаренку) втрату, можливо, єдиного й останнього у війську нашому справжнього знавця та поціновувача козацької слави, запорізької старовини та чорноморського побуту».