Знане з прадавніх часів Вовче свято, якого українські пращури просили небесного Урая, повелителя лісових хижаків, вберегти худобу та свійського птаха від вовчих зубів, мало глибинний сакральний зміст, що полягав у визнані безмежної сили дикої природи, священного трепету та преклоніння перед нею, адже пошук балансу гармонійного співіснування з нею людству доводилося шукати через все життя, вигадуючи магічно-містичні ритуали здатні забезпечити хоч якийсь стійкий результат в цьому мінливому світі.
Фактично Урай (він же перехрещений прийшлим християнством на святого Юрія – Георгія – Єгорія, котре для укорінення цією датою святило столичний храм перед Софійським собором на честь святого) вважався покровителем не тільки диких, а й свійських тварин, бо саме йому належало право вирішувати кому з них жити, а кому — померти (недарма ж казали «у вовка в зубах, що Єгорій дав»). Просто вовк в Україні був найразповсюдженішим та найлютішим хижаком, тому небесний покровителем звірів ототожнювався саме з ватажком його зграї.
Від Сяну до Дону — це не стільки крилатий вислів сучасної української мови, скільки історично закріплені споконвічні межі українських теренів з сучасною Чернігівщиною в якості орієнтиру північних околиць ареалу. Хоч в умовах двохсотлітньої московської окупації чітка обґрунтована чисельним фактожем та документально-артефактними доказами позиція територіальних кордонів дещо почала розмиватися з подачі істориків-фальсифікаторів, які всіма силами намагалися натягти історію Русі-України на андрофагівську Московію, яка до того пів-тисячоліття взагалі була просто Ординським улусом без будь-якого суб’єктивізму (на болотах данину Криму, як правонаступнику татаро-монгол, перестали платити лише в 1700 році).
Навіть без урахування московської пропаганди, просто з міркувань логіки, саме широко використане сучасними науковцями трактування слова «дике», як «малонаселене» та «пустинне», з урахуванням існування другого загальновідомого значення, «непокірний», «волелюбний», «свободний духом», яке із незрозумілих міркувань повністю ігнорується, викликає певні питання. А також дати єдину якісну оцінку такій великій за площею місцині, та й ще з трьома великими прісноводними річками і виходом до двох морів, ба більше в часовому контексті глибиною в п’ять тисячоліть, як мінімум дещо самовпевнено.
Один з наймістичніших днів в українському народному календарі, десь між осіннім рівноденням позаду та зимовим сонцестоєм попереду. Українській дуалізм об’ємного сприйняття світу у всій красі, адже з одного боку 21 листопада — день Світанкової Зорі (Рожаниці-Матері), а з іншої — віха офіційного відліку Введення зими у всьому її повноправ’ї, як символ завмиранням природи з вогником життя, що б’ється десь глибоко всередині в очікуванні моменту воскресіння на всю силу під теплими сонячними променями. Введення зими слугувало своєрідним перезапуском нового витку життєвого коловороту, де кожний кінець є новим початком, а початок – кінцем.
Саме до давньослов’янської богині світанку зверталися україночки з прадавніх часів на світанку Третьої Пречистої, щоб отримати її захист: «Покрий ти, Велика Діво, мене своєю фатою від ворожих сил, від пищалі і стріл; твоя фата міцна, як горючий камінь-алатирь» та фізичну вроду: «Зоре, Зоре, Зорянице, моя красная дівице-полуношниця! Покрий мої скорботні зуби своєю фатою; за личко вродою!», в яких ефемерна «фата» виступала в якості нетлінного пологу вічності і чистоти.
Він — перший помічник самого господаря пекла і всюдисущий посланець Смерті. Його боїться вся нечисть без поділу на ранжири та привілеї, бо карає та милує він її без огляду на будь-кого. Робота у нього не скінчиться до сконвіку, адже те, що народжене, має померти, щоб відродитися знов. Прадавне божество підземного царства, всемогутній Ній (ще знаний в українській художній літературі, як Вій).
За українськими віруваннями Ній (згадується у «Славяноских вечерах» В. Нарежного) — старий згорблений дідуган (в деяких переказах присипаний землею із залізним обличчям та руками-покарьожиними гілками) з довгими сивими пасмами волосся та брів, за якими і очей не розгледиш. А може те й на краще… Бо кажуть, у погляді його незрячих очей відбивається полум’я самого пекла – як зиркне, то від жаху можна і померти («недобре око» та «наврот» — це від нього). Це якщо старий не встиг схопити людську душу до того своїми довжелезними чіпкими волохатими лапами, з яких вже нема вороття до живих.
Найдорожчий український фільм, яким країна стріла тридцять другу річницю своєї незалежності, став тим каменем спотикання, через який пересперечалося між собою чимало театрально-кінематографічних критиків та й пересічних українців. Адже реалізація настільки коштовного проекту (загальна вартість — 120 000 000 гривень), більше ніж наполовину профінансованого з державного бюджету воюючої України, коли кожна копійчина згодилась б на фронті, та ще й підняття мулу історичних польсько-українських суперечок з огляду на стратегічну важливість підтримки західного сусіда — більше схоже на диверсію ворога, ніж на продуману стратегію вітчизняної культури.
Хоча з огляду на те, що його зйомки розпочалися, хоч і під час війни, але у відносно стабільному серпні 2018-ого (локалізована московська агресія обмежувалася частиною Донбасу, і переважна частина українців про неї навіть не згадували), та й до повномасштабного вторгнення було ще три з половиною роки, тому апелювати сумою витрат – не зовсім коректно.
В ту сиву старовину, яку не пам’ятають навіть прадавні українські літописи, а лише людський поголос, кажуть, жив десь на просторах від Сяну до Дону красень-велетень, котрий ратними подвигами увічнив себе в літах, богатир Лиман. І було у славного козака було двоє улюблених діточок від небесної богині, обидвоє білявенькі: старшенька красуня Десна та молодшенький Дніпро.
Дітки росли здоровими і сильними. Швидко летіли рік за роком. Став старим воїн, давно вже його обладунки мирно покоїлися на горищі хати. Аж одного дня, гріючи свої старі кістки під лагідними промінчиками українського літнього сонця, думав він свою стариківську думу… і, як не краялося батьківське серце, не сковувала льодяними обіймами душу туга, вирішив він, що настав час відпустити свою кровиночку жити своє життя — нема чого молодість кайданками сивини біля себе тримати.
Суворий статний красень на білому, як сніг, коні… він сходить з небес на грішну землю, і велична хода його потріскуваннями перших паморозків, шурхотом останнього опалого листя, виттям вітрів, пронизливим воронячим криками чутна у всіх найвіддаленіших куточках української землі – це на землю прямо з небес 8 листопада сходить сам Миха, величний янгол-переможець Сатаніїла, головний покровитель-захисник Русі-України (недарма ж на столичному гербі він зображений в момент своєї вищої слави).
Та не сам чільник небесного воїнства їде на чатування ввіреної території цього дня, разом з ним вірні супутники: божий посланець Гаврило та цілитель Рафаїл. Бо нечисті на українській землі — без ліку, і допоки Перун спить, небесне воїнство має добре пильнувати порядок на землі. Саме для цього у них є все необхідне: вогняні мечі, сила та рішучість в боротьбі зі вселенським злом, любов до української землі (недарма Михайлівський Золотоверхий зведений в Києві на його честь ще в ХІІ столітті зараз вважається кафедральним).
Сім, десять, ба більше — дванадцять п’ятниць на тиждень… хто ж в Україні не чув цього крилатого виразу, який зазвичай трактується в народі двояко: з одного боку мінливість обставин та вітряність особи, з іншого — всепоглинальні лінощі та неробство, які розповсюджуються ледь не на всі сфери традиційної жіночої діяльності. Недарма ж головною фігуранткою та уособленням глибинної сутності цієї фрази-легенди виступає сакральна для всіх україночок від Сяну до Дону з прадавніх часів свята п’ятниця.
Знання, забобони та прикмети про самий непростий п’ятий день тижня передаються з покоління в покоління від бабці до онуки ось вже не перше тисячоліття, і народилося воно на світ ще за Тріпільщини, коли до появи християнства з його Параскевою П’ятницею попереду були ще віки і віки. Покровителькою цього дня вважалася богиня Мокоша, праматінка всього існуючого на світі, матінка води і самої землі, покровителька народження життя, дружина Великого Велеса.
Осіннє вмирання природи… хтось бачить в ньому кінець життєвого циклу, а хтось — новий початок. Недарма ж на 1 листопада випадає свято Сварога, творця всесвіту та покровителя коловороту буття. В українську давнину вважалося, що саме цього дня Великий небесний коваль починає кувати для українців Золотий плуг, символ відродження життя та майбутнього врожаю, який скине на землю на Різдво, як сигнал селянам до початку підготовки до нового польового сезону.
Золота обручка, шлюбна вірність, хліборобство та млинарство — теж дарунки Праотця всіх богів, том-то в його свято українці підносили йому щирі молитви накшталт: «Хвалимо Сварога, який цьому Роду Божеському є началом, і всенькому роду криниця вічна, яка витікає влітку від джерела свого, і взимку ніколи не замерзає».