Пружне худорляве тіло, довгі невтомні лапи, висока швидкість, цілеспрямований характер, гладка шерсть, подовжена висловуха морда з величезними мигдалеподібними очима — ідеальна фізично-естетичному сенсі машина для перегонів за здобиччю на далекі відстані створена самою природою. Зображення Цих граціозних священних створінь науковці знаходять ще на скіфських золотих прикрасах IV століття до н.е., але вони так і не зареєстровані в офіційному каталозі FCI (Federation Cynologique Internationale) як українська порода собак. Український хорт.
Фактично існуючі зараз українські борзі — це нащадки зниклих кримської та гірської собачих порід, які зберігалися крізь тисячоліття завдяки ізольованості Кримського півострова, а потім знайшли широкого розповсюдження українськими теренами завдяки своїм мисливським якостям. Так існує чимала кількість документальних свідчень вітчизняних та іноземних джерел про наявність певної кількості хортів на Січи.
Цікаво, що ці мисливські собаки мають два основні різновиди — короткошерста та з довгими пасмами на спині, шиї та лапах та агресивністю, які вони імовірно запозичили за прадавнього схрещення хорту з місцевим кунделем-степовиком, якого ще називають українською вівчаркою або вовкодавом. Віками хорти та кримські кудлаті собаки співіснували ледь не в кожному українському селі, перші, як мисливські, другі — в якості сторожових та охоронно-пастуших.
До речі прабатьком української вівчарки вважається нині зникла половецький собака (кудлатий або чабанський барак), а сама порода відома в степових українських місцинах, в тому числі кримських, з Пізнього Середньовіччя, хоча в селах її функції з часом обмежилися виключно охороною оселі і подвір’я з огляду на виключну відданість господарям та недовірливо-злобний по відношенню до чужинців характер (адже традиційно земельні ділянки в українському селі мають паркан лише з парадного фасаду перед будинком, а межа між сусідами набита лише кілками).
Зі знищенням московитами Січи та окупацією ними України в останній чверті XIX століття привели на ці землі в якості господарів чисельних східняків з багнюк в милості у царського дому отрималих великі земельні наділи разом зі споконвічними місцевими жителями в якості рабів-кріпаків та усім їхнім майном, в числі якого були і собаки.
Московські пани вподобали українських собак за їхні відмінні породні якості, і за своїми загарбницькими звичаями вкрали та привласнили собі обидві споконвічні українські собачі породи, перейменувавши хорта на «руську борзу» (перший стандарт породи заводчиків Есмонт та Лерхе середини XІX століття), а кундель-степовика перехрестивши на «південноросійську вівчарку» (Фальц-Фейни, кінець XIX століття).
Популярність цих собак у московитських «еліт», які копіюючи аристократію Старого Світу тримали їх для мисливських виїздів та охорони, ледь не поставила українських хортів та вовкодавів на межу зникнення, адже червоний люмпен, що зі зброєю в руках окупував Україну в 1920-ому, проголосив їх «панськими» собаками і нищив з всією своєю класовою ненавистю разом з їхніми господарями.
Частину дивом врятованих в тій московській різанині представників тих порід по віддалених українських селах в повоєнний час радянська влада вилучила та під російськими назвами зареєструвала сучасний стандарт (кудлаті – в 1933 та 1951 рр., хорт – лише в 1953-ому), хоч під час Другої світової їх, недовірливих, агресивних, цілеспрямованих та безкінечно відданих своїм українським господарям, знов нищили спочатку німецькі, а потім московські загарбники.
Дивом збереглися українські породи до часів відновлення української незалежності 1991 року, але так і не були відмічені в офіційній міжнародній кінологічній системі, хоч ті ж поляки, викупивши в 1971 році кілька українських хортів вже зареєстрували породу в системі FCI, як «польський харт», а угорці — «угорський агар». До того ж існує ґрунтовне припущення, що український хорт став родоначальником таких порід, як «іспанський гальго» та «грейгаунд».