Одна назва «Чорний ліс»… і перед очима постає непролазні хащі старезних дерев, куди не має шляху жодному сонячному променю, а десь з глибин прадавньої пам’яті віє моторошним холодом чи-то справжніх, чи примаренних спогадів луни гарячих битв з металевим присмаком на вустах та грузьким запахом свіжої людської крові, від якого паморочиться голова. Дві місцини, розташовані одна від одної на сотні кілометрів і одна українська войовнича доля-назва для обох.
Мабуть щось-таки є містичне в поєднанні двох цих слів: Чорний ліс захищав праукраїнців-скіфів під час наступу персів 512 року до н.е., в Чорному лісі билося військо київського князя Мстислава II Ізяславича з половцями за Соляний шлях півтора тисячоліття по тому, ще через шість століть Чорний ліс був одним з осередків гайдамацького базування…
В новітні часи, коли у України вперше після знищення московськими окупантами Запорізької Січи отримала реальний шанс на відновлення своєї незалежності придніпровський Чорний ліс став 1918-ому разом з Холодним Яром останнім форпостом озброєного опору сунучої зі сходу нової хвилі, на цей раз червоної, чуми. Загони найменованої на його честь республіки воювали з московитами аж до осені 1922-ого, поки як завжди неспроможні перебороти українців у чесному бою кремлівці підступністю не захопили очільників чорнолісців на організованому чекистами фейковому «з’їзді отаманів», а потім ще рік «зачищали» українську подніпровську землю від українців.
Пройде всього два десятиліття і нова хвиля бойових дій, на цей раз розв’язаної Москвою та Берліном Другої світової війни, знов захвисьне країну. Але предтечею формування нової української ідеї опору в Чорному лісі вже на Франківщини стане страшна трагедія, що сталася з 14 на 15 серпня 1941 року, коли гітлерівці вбили на його околицях поблизу Павлівки чверть тисячі представників тоді ще станіславійської польської інтелігенції. Протягом двох років на цьому місці страт проллється ще чимало безневинної української, єврейської, польської крові: гімназистів, вчителі, лікарі, торговці, міщани не згодні з політикою окупаційного режиму.
Закумульований тисячоліттями дух українського воїнства виплеснувся на початку 1943-ого в небачений до того всесвіту народний рух опору самоорганізованими бойовими підрозділами Української повстанської армії (УПА), яка успішно билася проти обох регулярних армій московських та німецьких загарбників. Важкодоступний для необізнаного прикарпатський Чорний ліс між Лімницею та Бистрицею Солотвинською став однією з колисок народного руху 1943 — 1947 років.
При чому діяльність тактичного відтинку 22 «Чорний ліс» Воєнної округи 4 «Говерля» УПА, який станом на кінець 1944-ого складався з п’ятьох куренів («Скажені», «Дзвони», «Смертоносці», «Сивуля», «Бескид») по три сотні кожен і контролював велику територію сучасних Богородчанського, Галицького (південна частина), Коломийського (північна частина), Надвірнянського, Тисменицького, Тлумацького Івано-Франківської області, на всіх етапах існування була відмічена рядом надвдалих військових акцій, а чисельність знищених ними ворогів йшла на тисячі.
Чого варта лише дії «Чорних чортів» (курень «Скажені») 27 листопада 1943 року під час атаки німецьких загонів одразу на два табори їхнього ВОПу поблизу Посічі. При всій несподіваності наступу нацистів з усіх боків по обіді та оточення ними більшої частини українського загону в Старому таборі, в результаті впорядкованих дій командиру з позивним «Гуцул» та мужності його бійців станом на 17 годину того ж дня не тільки нацистське оточення було прорване, що забезпечило возз’єднання розрізнених частин загону, а й зухвалою контратакою «Чорти» повернулися до Нового табору, забравши все залишене в ньому своє військове начиння та особисті речі. У підсумку тієї вдалої операції втрати німців склали 50-60 осіб з 200 наступаючих (тіла наступного дня вивозив відступаючий обоз їхніх фір), в той час як українці підтвердили загибель лише трьох своїх вояків при десятьох поранених та кількох зниклих безвісті.
Чи зухвала атака тих самих «Скажених» на восьмидесятиосібний радянський прикордонний загін в Красному 15 жовтня 1944-ого, або знищення ними всього чотири дня по тому 176 московських карателів з НКВС при відсутності жертв з українського боку в Селищі. А будуть ще бої з червоними окупантами при Винограді з безповоротними втратами 4 проти 97, в Ріп’янці — 2 до 120, біля Глибокої 7 проти 320, між Великі та Малі Дідушичами 1 к 135, бій в складі тактичного відтинку в Космачі – 12 проти 300…
Мабуть українська магія Чорного лісу у всіх тих подіях відігравала не останню роль. І обов’язок сучасників, зберегти вогник тієї незламних мужності, стійкості та військової вдачи крізь всі буревії сьогодення, щоб передати як підґрунтя для відродження та підняття національної свідомості наступних поколінь цієї благословенно-багатостраждальної землі.