Німецькі спеціалісти за всіх часів новітньої історії цінувалися філігранністю своєї роботи на заздрість оточуючим прискіпливістю протекціонізму кожної найдрібнішої деталі. Тому не дивно, що для тотальної фальсифікації історії Московського улусу Золотої орди були обрано фахівців саме з німецьких земель, тим більше, що сама ініціатора цієї найграндіознішої афери в історії людства сама була звідти родом, що робило її добре обізнаною про рівень підготовки своїх одноплемінників та гарантованість кінцевого результату.
І дійсно, брудна робота була виконана, як на той час досить якісно – в середині XVIII століття рабська історія дрімучої Московії, яка до того лише в голові божевільного царя Петра І існувала як вигадана європейська «Росія», отримала фальшиво-документальне забарвлення. Німецькі спеціалісти відпрацювали свої брудні гроші: стародруки Русі-України були переважно знищені, а ті що лишилися — модифіковані згідно нової московської версії історії з вписанням вигаданих подій, яких ніколи не було, вилучанням і доданням цілих сторінок.
Так однією волею московської цариці вся прадавня історія українських міст, містечок та сіл була просто знищена та вимарана, і офіційний новий відлік їхнього життя почався з моменту окупації. Однією з жертв тієї нищівної фальсифікації стала чорноморська перлин-Одеса, який призначили появу в 1794 рік, викресливши існування на цьому місці і генуезької факторії «Джинестра» в ХIII століття, і литовської фортеці «Качибей» («Хаджибей»), зведеної десь в першій половині XIV століття, і відновленої в 1765-ому турками «Єні-Дуньї».., останню з яких московити захопили через чверть століття після того і перейменували на Одесу, видавши за своє творіння.
Два століття московської окупації та пропаганди її фальсифікованої історії міста майже стерли минуле з пам’яті, майже зачистили матеріальні свідоцтва, майже… От тільки не все угледіли — ліс козацьких хрестів Сотниковської Січи, найбільшого збереженого до нашого часу козацького цвинтаря України в північній частині Одеси, з датуваннями на надгробках задовго до приходу сюди умовних московитів доводить, що навіть після захоплення Єні-Дуньї та окупації краю Одещину розвивали місцеві, вимушені переселенці з Центральної та Східної України, іноземні колоністи, самих представників мокшанської глибинки до другої половини ХІХ століття тут майже не спостерігалося.
Хоча до одномоментного масового переселення козаків в тому числі під стіни Хаджибею в 1775-ому московська влада руку-таки доклала знищенням Запорізької Січи, змусивши українських воїнів шукати собі нової домівки. Тоді-то від Сяну до Дону і з’явилися десятки нових селищ, засновані вимушеними переселенцями та їхніми родинами (зазвичай січовики селилися організовано своїми сотнями, адже міцною громадою побратимів було легше піднімати господарство на новому місці).
Ті козаки, що заснували одеські Малий Куяльник, Усатове, Нерубаївське на околицях стародавньої фортеці після московської окупації міста за недоторканість від царської влади були змушені дати обіцянку ніколи не брати зброї до рук, за що отримали прізвисько «нерубаї». Замість шаблі в їхніх руках опинилося кайло, яким вони працювали так же ж майстерно та завзято, як раніше — зброєю. Кілометри підземних тунелів щедро зрошені солоним козацькими потом та кров’ю з’явилися в твердому черепашняково-вапняковому ґрунті перш ніж на світ з’явилися побудовані з видобутого козаками та їхніми зусиллями вишукано-аристократичні вулиці чорноморської перлини. Давній цвинтар з поколіннями і поколіннями нащадками українського війська на Шкодовій горі (перше поховання датується ще 1771 роком, а загалом 531 поховання згідно метричної книги) та вириті ними знамениті одеські катакомби — кращій тому доказ.
Отже фактично Одеса побудована українцями для мультикультурного співтовариства міста зі статусом Порто-франко, і лише в другій половині ХІХ століття на розквіт та багатство сюди почали стікатися московити, обізвавши його російським.