Серед пустелі всесвітнього великого Ніщо, коли з Всевидячого ока вічності (як Бога називали українські пращури) на землю впала перша сльозинка в пам’ять по Старому поглиненому холодною байдужістю Хаосу світу, то обернулася вона на прекрасного Першоптаха (Сокіл-Прадід, Сокіл-Род), який став символом нового життя на планеті — так в українській міфології саме соколиними зусиллями буття почало своє відродження-переродження з берегів першоріки-Дунаю.
За прадавніми слов’янськими легендами найкраще збереженими до нині в віршах заспівах-колядках-щедрівках, які сюжетно щільно переплетені з індоєвропейським культурним надбанням як частиною спільних витоків, саме Першоптаху належить честь створення першу колиски-гніздечка відродження світу. Він сплів його на самісінькій маківці явору (ототожнення Світового дерева життя, в квітучому гіллі якого рояться медоносні бджоли, а по гілках сидять зозулі і ластівки), перевиваючи барвінком та запашними травами, вмощуючи м’яким цвітом калини всередині, обкладаючи зовні тереном для захисту, на верхівці — чистим золотом (символ сонця), щоб в любові і затишку добрі і краси народити на світ перше яйце прекрасного буття всього сущого, поки Всевидяче око плакало про втрачене минуле, створюючи життєдайні річки, моря та океани.
З того священного золотого соколиного яєчка, що випало з гнізда та розбилося, випустивши на землю вирій-рай, а з ним і саме життя, почалася за правіруваннями історія людства. Тому в українській культурі яйце, пізніше трансформоване в суміжний символ риби займає особливе місце, перетворившись з тотема-оберегу пра-пращурів (науковці твердять, що з епохи неоліту на підставі знайдених рибоподібних та птахоподібних зображень Кам’яної могили) на великодні писанки і крашанки християнських часів.
Саме тому слов’янські уявлення про всесвіт в формі яйця (у «Велесовій книзі» ці поняття взагалі тотожні), всередині якого з початку часів сонце, місяць і зірки існували разом обертаючись навколо землі, поки Всевишній не розділив їх та час їхнього царювання, закарбовані в численних легендах. Водночас через народний епос міцно закріпилося асоціювання ночі зі злом, а дня – з добром, хоча існували їхні варіації на тему всевидющих очей Бога, одне з яких споглядає земне життя вдень (сонце), а інше вночі (місяць).
Причому сам Сокіл-Род за віруваннями був не посланцем Бога-Творця на землі, а сам був відокремленим втілення Сонця (Ор чи Ра) і його золотих променів, як однієї з трьох обов’язкових складових умов існування життя. До речі триєдність в українському фолклорі теж тісно пов’язана зі священним Сокол-Родом, який після народження всесвіту з розбитого яйця кинувся в швидкоплинні дунайські води, щоб виринути через три роки з символами буття в дзьобі: житнє колосся (символ землі), лататиною (води) та волошка (неба), які і зараз вважаються обов’язковою і найголовнішою пожертвою Господу на Щедру та Святвечір.
З плином часу та переходом в християнство ті прадавні українські вірування нікуди не поділися, бережно збережені народним епосом – тексти прадавніх легенд, переказів, казок, заспівів, колядок, щедрівок майже не змінився), лише первинне трактування Всевидячого ока Сокіл-Роду (сонця-яйця), як його матеріального втілення трансформувалося в образ Всевишнього. Тому сьогоднішня українська фольклорно-культурна спадщина, за відсутності достатньої кількості літературних першоджерел, являє собою невичерпне джерело є вивчення минулого.