Звичайне українське село на Сумщині післявоєнного зразка. Пересічна вчительська сім’я Ющенків. Батько Андрій Андрійович – фронтовик, в’язень німецьких концтаборів під наглядом московських карателів з КДБ за співпрацю з українськими націоналістами, якому точно було не до вивчення українських пісень, тому до кінця життя в щирих застіллях він завжди співав лише єдину відому йому «Розпрягайте, хлопці, коні». Ну ким ще міг вирости його син, як не справжнім українцем?
Хоружівське дитинство Віктора нічим не відрізнялося від сотень тисяч інших дітлахів від Сяну до Дону: хата з безкінечними господарськими клопотами, школа, компанія однолітків, улюблені книжки про захопливі мандри… Саме останні породили мрії про археологічну кар’єру, щоб на власні очі побачити острів Пасхи, загублені в джунглях Амазонки племена, прочитати ще не відомі ієрогліфи єгипетських пірамід… але всі ті мрії вщент розбилися о прагматизм матінки: «Будеш бухгалтером!».
Як слухняний син, він не міг піти проти волі Варвари Тимофіївни, тому в 1970 вступив до Тернопільського фінансово-економічного, а щоб заробити на перший власний костюм з ательє — літній студентський будівничий загін в далекому казахстанському Кустанаї. Далі: диплом 1975 року, перша фахова робота в колгоспі франківського села Яворів, за рік посада економіста в Ульянівському відділенні Держбанку СРСР на Сумщині, перший цивільний шлюб з молодшою за нього на п’ять років вчителькою української мови місцевої школи, Світланою Колісник, і первісток, донька Віталіна.
Щоб прожити в часи московської окупації України зразка 1980-х сім’ї банкіра, треба було окрім роботи мати ще й домашнє господарство з обов’язковими городами та випасом корів, а для купівлі бажаної книжки — назбирати та здати десятки кілограмів макулатури та місяцями щоденно ходити відмічатися в сподіваннях її придбати — жахлива радянська реальність, яку важко збагнути сучасникам, Московія завжди намагалася перетворити підкорені народи на рабів.
Однак миритися з таким станом речей Віктор Андрійович не бажав, тому навіть пройшов разом з Петром Міхєєвим співбесіду для навчання на спецфакультеті в Москві, але шляхом домів обидва вирішили, що гроші — того не варті; обоє відмовляються (Ющенко «за станом здоров’я»). А в 1985-ому він обіймає посаду у відділі кредитування та фінансування сільського господарства Держбанку, а за два роки перейшов до Агропромбанку.
Неминуче падіння чергового московського режиму в 1991-ому стало першою сходинкою для України на шляху позбавлення від столітніх пут, а для цього всі державні інститути країни мали бути сформовані наново. Не був виключенням і Національний банк, головою якого Віктор Ющенко був призначений в найважчий період економічної кризи перших років незалежності. Вишукані зали і коридори головної фінансової установи України зустріли свого нового керівника в січні 1993 року інтер’єром облогової фортеці — все було завалено тисячами сірих мішків з не проведеними платіжками.
Окрім впровадження разом з Анатолієм Савченко в жовтні 1993-ого провідної державної системи електронних платежів (на той момент не мали навіть деякі найрозвиненіші країни світу), він два роки по тому став засновником українського Банкнотно-монетного двору (який на зараз є одним трьох найкращих в світі), успішно ввів за два тижні в обіг гривню в вересні 1996-ого, вдало провів фінансову систему країни крізь кризу 1998 року, в ході якої національна валюта України втратила лише третину своєї вартості (в той час як Московія пережила дефолт, а її рубль знецінився в три з половиною рази), хоч за відмову від додаткової емісії в той час Ющенка сварили всі від двірника до провідних телеканалів.
В своїй книзі «Недержавні таємниці» (2014) Віктор Андрійович з гумором пригадує, що про емісію його просила навіть власна матінка «бо соромно на село ходити» та віце-прем’єр Ландик: «У нас голова НБУ — людина, що всі добрі справи зводить нанівець! Ліпше його викинути з вікна!», – але він залишився непохитним професіоналом своєї справи, не дарма ж роком раніше Ющенко був визнаним одним з п’яти найкращих банкірів світу за версією журналу «Global Finance», а його грошова реформа визнана однією найуспішніших в Європи з часів закінчення Другої світової війни.
Потім буде прем’єрство 22 грудня 1999 року, яке його мати прокоментує: «Ну для чого нам оця напасть!», виграш президентської гонки 2004-ого, фальсифікація виборів на користь московського ставленика Януковича, Помаранчева революція, сміливий приліт до Донецька, де літаку Ющенка спочатку не давали посадку, аж допоки паливо не досягло критичного мінімуму, абсолютно пустий аеропорт із зачиненою брамою та зграя агресивних силовиків зі зброєю по той бік паркану… Але він не для того летів до ворожого українського регіону, щоб капітулювати — підігнана вантажівка, і делегація з новообраним Третім президентом України на чолі стрибають через ворота, де їх чекав автомобільний кортеж, до якого треба ще було пройти крізь багатотисячний ненавидячий стрій донбаських «мусорів» та «тітушок».
І «дружне» привітання з президентством від Московії у вигляді отруєння діоксином, який виходячи через шкіру чисельними гнійними кістами (з-за чого Віктору Андрійовичу за кілька років зробили двадцять шість операцій під повним наркозом) назавжди спотворив все його тіло. Але саме це, як сказали лікарі, його і врятувало, в інакшому випадку він помер би через інтоксикацію організму, як і планував Кремль. Ющенко вижив, щоб стати першим в новітній історії України президентом, який впроваджував дійсно національно-демократичний курс України.