Не дарма ж мудрість віків каже, що кров — не водиця, і якщо вже народився справжнім русином, то варто пройти цей тернистий шлях до кінця, крізь всі випробовування вогнем, мечем та мідними трубами. За походженням він був вхожим у всі аристократичні кола Європи, послужний список забезпечував йому відчинені двері всіх вищих фінансових сфер, а серце кликало завжди кликало додому, туди де сиві Карпати цілують небеса, хоч він ніколи там і не був. Леон Людвік Сапега — русинський аристократ, що народився в Варшаві, виріс Парижі, освіту отримав в Сорбонні та Единбурзькому університеті, а все життя – провів між двома батьківщинами своїх батьків.
Пройде зовсім не багато часу після отримання дипломів, і молодик із заможної аристократичної сім’ї з блискучими перспективами кине все, щоб в свої двадцять сім поринути з головою у вир Листопадового повстання 1830-ого поляків, литовців і українців проти московської окупації з вимогою відновлення автономії Республіки Обох Народів, хоч прекрасно усвідомлював, що в разі поразки він втратить на підконтрольних московитам територіях все.
Як і належить справжньому патріотові, князь Леон Людвік в чині капітана артилерії зі зброєю в руках захищав Варшаву від московитів, але повстання було жорстоко придушене, його величезні спадкові маєтності конфісковані (хоч більшу частину рухомого майна вдалося врятувати від царського гніву превентивною евакуацією на Захід), а сам князь повернувся до цивілізованого світу, щоб стати одним з найуспішніших фінансових магнатів свого часу континентальної Європи, який змагався і переміг самих всесильних та всюдисущих Ротшильдів в боротьбі за один з найперспективніших станом на середину ХІХ століття напрямків фінансових інвестицій (будівництва майбутніх артерій європейської економіки, залізничних колій, і Буковино-Галицької гілки, як однієї із складових нового залізничного «Шовкового шляху» через Ла-Манш від Лондона до Бомбею), на скільки б фантастично це не звучало в той час.
Ні, свої політичні амбіції князь Сапега теж не полишив, предтавительствуя в 1848-ому в польській Національній львівській раді та виступаючи одним із засновників львівського Руського Собору, основною метою чого була єдність та неподільність Галичини на європейських мапах.
Але тієї давньої новаторської ідеї будівництва трансконтинентальної залізниці Леон Людвік не полишив, щоб повернутися до неї через двадцять з лишком років, коли перспективність та прибутковість залізниць як таких вже була доведена часом — в 1862 році він як «обличчя» частини того грандіозного проекту представив на розсуд англійських державних інвесторів бізнес-план спорудження гілки Львів — Чернівці і далі на південь до румунських Яс.
І хоча першою реакцією фінансових воротил була зневажлива посмішка, аргументів князя вистачило для особистої аудієнції у сера Джеймса Емерсoна Тоннета, під час якої Сапезі за допомогою нитки та наявного в кабінеті робочому кабінеті заступника британського міністра торгівлі глобусу (з урахуванням складностей рельєфу через Дрезден — Краків — Львів — Чернівці — Русе — Варну – порт Малій Азії – долина Євфрату – Бомбей виявився найкоротша дистанція між Великобританією та Індією) вдалося переконати останнього в раціональності вкладання коштів в будівництво галицько-буковинської гілки, розрахунковий час шляху між кінцевими пунктами якої мав складати до восьми днів.
Трансконтинентальний проект залізниці до Бомбею так і не був реалізований (на заваді стали столітні фундаментальні протиріччя між Австрією, Туреччиною, Прусією, світова фінансова криза 1873-ого та боротьба за Близький Схід), але українська ділянка, що зв’язала Буковину, Галичину та Бессарабією з Європою була-таки запущена 1 вересня 1866 року.
Той проект став найуспішнішим і найганебнішим в біографії князя, перше – тому що ця ділянка певний час утримувала лідируючи позиції, як найприбутковіша в Європі, а друге – було пов’язане із зловживанням керівництва під час його реалізації, хоч пряма провина Леона Людвіка в суді і не була доведена, а імператор Франц Йосиф прийняв його добровільну відставку з посту голови Галицького сейму лише шість років після її подачі. При цьому справжній русин непохитно до останнього подиху тримався тримався своєї політичної лінії, чому наочним підтвердженням служить його резонансна промова про польсько-українську єдність на підґрунті католицької духовності 1869-ого.
За життя у князя Сапеги завдяки цілісності його натури діла, а не слова з’явилося чимало друзів і прибічників, ще більше — супротивників та недругів, але смерть рівняє всіх, тому невеличкий простір призамкової каплиці в його Красічені на його похованні 14 вересня 1878-ого вистачило місця далеко не всім сановним особам, ще більше пересічного люду залишилося надворі.