Промінь ідеї, який випередив свій час на чотири століття, щоб вказати шлях для сталого розквіту безпечного майбутнього Європи через усунення деструктивного фактору одвічного носія війни. Дитя двох конфесій, як наочний приклад вторинності релігійних формальностей перед обличчям вселенської життєвої мудрості. Йосиф Верещинський — українець по народженню, поляк у підданстві, теолог, філософ, письменник, пророк… його звання та хвалебні епітети всі і не перелічити.
Почався зоряний шлях одного з найпрогресивніших мислителів XVI століття серед безкраїх просторів української Подільської височині, а дитинство промайнуло в родового маєтку на польській Холмщині. Мабуть це в визначило головне життєве призначення Йосифа, як сполучної ланки двох рідних йому народів, двох культур, двох конфесій християнства.
І хоча рід по батьківській лінії з дідів-прадідів йшов від по-українських шляхтичей, його тато, холський помічник земського судді, Андрій Верещинського, повністю ополячився (чи, як казав дід Федір: перетворився на «бісового ляха»). Хлопчина виріс та отримав початкову освіту в польському середовищі (школа в Красноставі), а доросле життя пов’язав із відстоюванням в той чи інакший спосіб українських інтересів, на шляху захистивши докторський ступень з теології. Так і духівницька його кар’єра починалася в статусі офіціала православного єпископа польської Холмщини, а закінчилася — латинським Київським біскупом з офіційною єпископською резиденцією в Фастові.
Саме життя на стику двох культур зробила з Йосифа Верещинського того, ким він був — філософа-пророка, закарбовані в сімнадцяти наукових працях провідні ідеї якого світ зміг гідно оцінити лише через чотири століття після його смерті, хоча вже історики ХІХ столітті називали його «єпископом закутим у шолом і панцир», «гетьманом з митрою на голові» та «єпископським жезлом у руках».
Шлях відродження української державності за допомогою Польського королівства не знайшов широкої підтримки у другій половині XVI століття, але актуальність ідеї захисту східних кордонів Європи через злагодженість спільних дій України та Польщі із запропонованим тоді отцем Йосифом шістисоттисячним хрестовим походом проти східних «поганців», які своїми численними війнами-набігами і тоді, і зараз заважають усталеному мирно-прогресивному розвитку європейського суспільства, стоїть на денному порядку все останнє століття. Своє бачення вирішення цієї проблеми, розкрите в «Ексцитаж…», «Побудка…», «Голос на піднесення…», «Вотум», «Війську Запорозькому пресвітлий виказ», він свого часу марно намагався донести до пап Григорія XIV, Клемента VIII, Сикстата V та європейських самодержців.
Стосовно ж відродження та побудови козацької держави, єпископ Київський фактично власним прикладом намагався продемонструвати можливий варіант відбудови України на засадах християнського лицарства (тринадцять міських полків на зразок мальтійців) та просвітництва (створення навчальних, середніх та вищих навчальних закладів) перетворенням своєї фастівської резиденції на укріплений, добре озброєний воєнізований осередок, перейменований ним на Новий Верещин. Причому нескореність українського духу перед обличчям одвічної загрози зі сходу мала стати тією рушійною силою, що воскресила б державність та змусило капітулювати одвічного ворога (як це було продемонстровано трьотисячним фастівським загоном, перед яким спасувало багатотисячне турецько-татарське військо в 1593-ому) — його трактати «Дорога певна…», «Зголошення на сеймики…», «Війську Запорозькому пресвітлий виказ…», «Спосіб осадження нового Києва».
Фактично саме завдяки Ващинському в світовий політичний лексикон увійшло поняття «український народ», який має історично-культурне спадкове право Русі на власну державу, втрачену внаслідок татаро-монгольського нашестя ХІІІ століття (хоч з урахуванням історичного моменту автор бачив її в якості третьої повноправної складової Річи Посполитої) з обґрунтуванням важливості цього чинника для протистояння Європи підступним східним руйнівникам-грабіжникам.
Відданість до самого кінця своїм ідейним переконанням не зробила отця Йосифа занадто популярною особою придворних колах, адже він стояв на боці козаків і в конфлікті, що виник через вбивство гетьмана Кшиштофа Косинського, і в майнових претензіях до Київського замкового уряду.., але назавжди вписала його ім’я, як пророка відродження сучасної України — країни, що веде останній бій з московською ордою за існування демократичного світу.