Кришталево-чиста ніжність щедрістю души матінки-Природи подарована людству задля усвідомлення всієї безмежності дива творення, якому зобов’язане своїм існуванням все існуюче на землі. Народжена з тлінного мулу тихої воді лілея або латання, як поцілунок богів, зачаровує незайманістю своєї сніжно-білої чистоти в поєднанні з досконалістю форми, тому тисячоліттями до неї була прикута людська увага, що щільно огортала її мереживом своїх легенд, прикмет, переказів.
Недарма ж лілея, що піднімає до сонцем свої чарівні пелюстки і ховається під воду з настанням сутінок чи в передчутті негоди в українському квітковому календарі слугує символом цноти, чистоти, дівоцтва з суворою забороною хлопцям не тільки рвати її, а й навіть торкатися, бояк на помсту за загублену красу русалонька назавжди утягне під воду чи душевні хвороби почнуть переслідувати.
Адже за цю чисту красу за легендою було заплачено життями україночок, які вибрали утоплення ганьбі та неволі в ті далекі часи, коли одвічні українські вороги-східняки у всій нікчемності своєї звіриної люті вперше прийшли, щоб вогнем і мечем винищити-випалити українську красу та злагоду. Тоді на згарищі спопелілих золотординцями, ще вчора квітучих міст і сіл, по берегах річок на місці, де лагідні хвилі прийняли в свої вічні обійми тіла безвинних жертв, на ранок розквітло прекрасне латаття наче дівочі рученята простягнуті з-під води до лагідного сонця, якого вже ніколи не доведеться побачити їхнім оченятам.
А ще подейкують, що водяна лілія — це дитя кохання сил землі і води, яке увібрало в себе магію обох батьків і тому отримало силу над потойбічним у всіх іпостасях. Хоч інша, літературно оформлена версія вбачає у появі лілеї закарбовану трагедію кохання Ганночки та Яничка через заборону матері дівчини одружуватися з коханим, а вийти за багатого пана — за переказами через смерть Яничка віддана україночка наклала на себе руки, втопившись в ставі біля церкви, де в той час ховали її щастя. На ранок наступного дня на місці її загибелі розквітла прекрасна лілея як символ чистоти вічного кохання, а поруч на високому березі над могилою хлопця постав розмарин.
Схожість лілії з хвостом казкової диво-рибки в народній уяві перетворило її на русалчину квітку, яка вдень бавиться сонячним променем, а вночі ховаючись освітлює підводне царство, зігріваючи своїм теплом його тендітно-прекрасних мешканок серед байдужого холоду річок, озер і ставів, що майстерно використовували в своїх поєтичних образах метри української класичної літератури Леся Українка та Нечуй-Левицький.
В народі існує повір’я, що лілея береже на землі і в воді від нечистого, лихого люду, чорного ока, тілесної чи душевної недуги, тому частину її коріння як оберіг брали з собою у дальню дорогу мандрівники, стадники на полонини, ченці в самотні келії, підвішували над хворими чи клали під подушку неспокійним дітлахам. А ще для захисту худоби від крадіжки гуртівники обходили з лататтевим корінням майбутній випас по периметру.
При цьому зривати (в жодному разі не різати, бо це принесе різачу нічні кошмари, хвороби і божевілля) прекрасну квітку мали самі лише неодружені дівчата, які з лагідними вибаченнями та закритими вухами, щоб не чули звабливого русалчиного шепіту із закликом приєднатися до їхнього підводного дівочого кола, вмовляли підводних цариць пожертвувати їм частинку краси.