Здавалось би де він, парость аристократичного роду ще й з духовними сановниками в недалекому минулому, а де сільське господарство, сфера виключно «нижчого» за московсько-імперською класифікацією прошарку суспільства? Мабуть таке розділення для нього б і існувало, якби він не був українцем більше, ніж шляхтичем. І цей голос української крові помножений на дослідницько-допитливий поклик душі забезпечить Петру Прокоповичу достойне місце не тільки у вітчизняній, а й у світовій історії.
Про непересічність його особистості свідчить хоча б той факт, що до класів Києво-Могилянки Петро поступив одинадцятирічним хлопчиною (хоч мрія про повноцінну вищу освіту так і не здійснилася), а в дев’ятнадцять вже з богословською освітою та досконалим знанням шести (окрім рідної української) мов за плечима вступив до військової школи, а потім – лав Переяславського кінно-єгерського полку. Бойове хрещення того ж року під час штурму Праги 1794-ого, будівництво Одеського порту в якості кресляра, ад’ютантство командира Павлоградського гусарського полку…
Всього чотири роки армійської служби вистачило Прокоповичу аби остаточно визначитися, що вона — не для нього; 1798-ого в ранзі поручика він подає у відставку. В свої двадцять три вже досвідченим молодик повертається на Чернігівщину до рідних Митченків, де разом з молодшим братом Степаном розпочати за два роки свою бджолину справу, придбавши три десятини землі та тридцять два вулики.
Ось тільки, як кажуть, перший млинець — завжди грудкою, 4 вересня 1801-ого все його господарство вщент знищила руйнівна пожежа, і справу після вересневих поневірянь Полтавщиною в пошуках роботи довелося починати фактично з нуля в нашвидкуруч викопаній землянці на своїй випаленій землі.
Весь наступний 1802 рік Петра був сповнений турботами фізичного облаштування нової пасіки, збиранням по крихтах необхідної інформації для оптимального ведення бджолиного господарства та обмірковування майбутньої фундаментальної праці всього свого життя «Записки про бджолярство».
Палке завзяття, невтомна працьовитість та натхненна цікавість до нового — ось коктейль гарантованого успіху, через п’ять років господарство Прокоповича налічувало вже три сотні бджолиних сімейств, а все це помножене на півторадесятирічний практичний досвід подарувало йому «під ялинку» 1814-ого відкриття першого в світі втулкового (сучасна назва «рамковий») вулика з можливістю безпечного для людей і бджіл влучення меду з вуликів без окурювання їх сіркою, яку призводило до масової загибелі бджіл та отруєнню пасічників. Офіційно день свого народження перший рамковий вулик відсвяткував 2 січня 1814 року.
Сім’я, діти, зростаюче з кожним роком господарство… але допитливий розум, невтомна енергія та щедра душа Петра Івановича не дали йому погрязнути в метушні щоденного буття. В 1826-ому він засновує в своїх Митченках першу в країні школу пасічників зі спеціальною абеткою для не писемних учнів, де викладав сам Прокопович (офіційне відкриття відбулося два роки по тому) та продовжує свою дослідницько-винахідницьку працю, завдяки якій за наступні чверть століття його господарство доросло до десяти тисяч бджолиних сімейств і приносило щорічний дохід в двадцять тисяч карбованців.
На рахунку метра украинского бджолярства за пів століття його бурхливої діяльності на ниві дослідження та вдосконалення процесу отримання меду (він не дожив три місяці до свого семидестип’тиріччя, раптово померши 3 квітня 1850-ого) окрім винайдення рамкового вулика, відкриття висвітлення меду за допомогою сонячних променів, фундаментальна праця з пасічництва «Записки про бджолярство», близько шести десятків наукових статей, придбання для школи, яка за час свого існування підготувала близько семисот фахових спеціалістів бджолиної справи, власного маєтку в селі Пальчики, винахід безмедикаментозного способу лікування гнильцю методом перегону бджіл у нове гніздо та дерев’яної перегородки з отворами тільки для робочих бджіл для чистоти меду.
Окупаційна ж московська влада зробила все, щоб його не знали сучасники, про нього забули нащадки: заборона від окупаційного царського уряду на облаштування при бджолярській школі власної друкарні для видання «Нотаток про бджіл» (панічні побоювання Пркоповича появи фундаментальних помилок при редагуванні та наборі книжки нефахівцями призвело до того, що вони так і не були надруковані), арешт майна і закриття школи пасічників після смерті спадкоємця справи, сина Степана, в 1879-ому, знищення всього накопиченого в Пальчиковському маєтку надбання Прокоповича.
Але Україна, незважаючи на всі сторічні потуги московських окупантів, не забула свого талановитого сина, відкривши пам’ятники Петру Прокоповичу у Львові, Батурині та Пальчиках, заснувавши Інститут бджолярства його імені, увільнивши його пам’ять в національних монетах, марках, назвах вулиць українських міст.