Всіх його регалій не перелічиш, його внесок у відродження України на світанку ХХ століття не переоціниш, щоб записати всі його офіційні і неофіційні титули-регалії не вистачить повнорозмірного аркушу паперу, а пам’ять про нього дбайливо бережеться на двох континентах, адже все життя Івана Боберського — це суцільна ода українству через призму безкорисливої активної праці на суспільне благо своєї нації.
Вже народження первістком в родині нащадка старовинного шляхетного українського роду, що століттями гордо ніс прапор своєї національної ідентичності під гербом «Сас», змалку наклало на Іванка тягар обов’язку та відповідальності по відношенню до пам’яті своїх пращурів, а суворе традиційне виховання під наглядом батька-священника та матінки-вчительки в колі семи своїх молодших братів і сестер лише загострило ті якості, які сформували хлопчину як альтруїстичну активно-патріотичну особистість.
Розпочавши навчання в Самбірській народній школі в шість, Іван Боберський фактично продовжує розвивати свою освіченість все життя. Місцева гімназія, Львівський, Віденський та Грацький університети, і він в свої двадцять п’ять — дипломований вчитель філософії, німецької та руханки. Але батьківської милості та статків вистачило, щоб окрім того ще два роки мандрувати Європою в пошуках старовинних і новітніх підходів і методик до фізичного вдосконалення тіла людини.
Львів, Дрогобич і знову Львів… невдалий вчительський досвід протягом першого року своєї освітньої кар’єри (причиною звільнення з двох перших місць роботи став конфлікт через принциповість і строгість Боберського-викладача) привів його в 1900-ому до класних кімнат I львівської академічної гімназії, які на довгі роки стануть для нього рідною домівкою.
Саме тут вже наступного року Іван Миколайович з висоти свого науково-практичного досвіду разом з братами Будзиновськими організує гурток для підготовки викладачів тіловиховання та руханки, а ще за рік — прогресивне за мірками того часу жіноче його відділення.
В громадській діяльності Боберського будуть товариство підтримки талановитої молоді «Руслан» і наукове товариство імені Шевченка.., але руханка залишається в головному пріоритеті – він розширює свою викладацьку діяльність на львівські Приватну жіночу учительську семінарію та гімназію сестер-василіянок, засновує Дівочий та Український спортові гуртки, пише чисельні науково-практичні праці з теорії тіловиховання, видає в різний час спортивні часописи («Сокільські Вісти», «Вісти з Запорожа, «Січові вісти»), склає словник українських спортивних термінів, його авторству належить ціла низка фізичних ігор-розвиваєк («Чорноморець-Біломорець», «Чорний лицар», «Ходи за мною», «Яструб», «Третяк», «Кіт і миші» та інші).
Але прославила ім’я Боберського його діяльність пов’язана з спортивним товариством «Сокіл», яке він очолював десятиліття починаючи з 1908 року – у той період свого існування організація набула нечуваних розмірів, ледь не в кожному третьому галичанському селі існував його осередок у вигляді сокільського чи січового гнізда з різноманітними спортивними секціями (загалом їх налічувалося більше 1700). Не дарма ж за величезний вклад в розвиток спортивної культури на українських землях на «Сокільському здвигу» 1911-ого йому було присвоєно почесний титул «Батько української фізичної культури».
До реєстру внесків Івана Миколайовича в популяризацію та розвиток вітчизняного спорту також не можна не включити створення у Львові «Українського городу» на місцевому Тор-циклістуві, хоч проект так до кінця і не був реалізований (до початку Другої світової війни меценатами було сплачено 2/3 від загальної його вартості). Український город став в першій половині ХХ століття центром проведення всіх українських масових заходів галицької столиці (в тому числі ареною «Запорозькіх ігрищ» — місцевого аналогу олімпійських змагань), а пізніше — і базою для створення спортивного товариства «Україна».
Звичайно ж така активно-патріотична натура не могла лишитися осторонь від бурхливих подій визвольної війни 1917 — 1922 років, бойовий шлях Боберського проліг крізь лаву Українських січовиків, Головну українську Раду та її Бойову управу, Державний секретаріат військових справ ЗУНР. Поряд з тим він виступав ще редактором військово-бойових часописів, укладачем «Співаника Українських Січових Стрільців», збирачем великої колекції світлин українських вояків тих часів, упорядником пресової квартири Бойової управи, відповідальним за складання українських військової термінології та однострою, представником ЗУНР в США та Канаді.
Довгі роки в екзилі (канадський Вінніпег, словенські Тржичі) аж ніскільки не згасили бурхливого науково-дослідницького натхнення Івана Миколайовича, як і не знищили його українську душу – батько української фізкультури продовжував пошук і переклад українською спортивно-рухонкових матеріалів зі всього світу, збирання та збереження українських документальних та фотографічних архівів, опікується справами української еміграції. Він пише, складає, редагує, видає чисельні українські статті, альманахи, часописи…
Великого просвітителя не стало 17 серпня 1947-ого. Він так і не побачив свою Україну вільною, але його теоретичний та практичний спадок духовною ниткою продовжує єднати покоління і покоління українців з різних куточків країни впровадженими ним уроками фізичної культури, придуманими ним іграми, Пластовим рухом з його кличем «Бач!» та чотирма стрілками на шевронах, вигаданими ним термінами, напитаними ним працями, зібраними та збереженим ним архівами.