Все життя, як єдина ода просвітництву у всьому різноманітті його проявів від навчання та вчителювання до ґрунтовних наукових досліджень і підготовки посібників для популяризації їхніх результатів, за що врешті-решт його обірвала безжальна рука тих, хто прийшов під фальшивими гаслами «Вчитися, вчитися і ще раз вчитися», а насправді — перетворити суспільство на сіру масу одноліких посредностей. У нього було багато псевдонімів, але одна мета — зробити цей світ краще через пізнання минулого, Василь Різниченко, хрещений батько Гетьманщини, український історик, освітянин, статистик, демограф, бібліограф.
Шляхетністю та скромністю він вдався в свого батька Василя — так само вів доволі тихе життя, віддаючи всього себе улюбленій роботі. А починалося все в шляхетній сім’ї конотопського фельдшера зразка 1892 року. Місцеві церковно-парафіяльна, міська, а наостанок для завершення середньої освіти — комерційна школи, і ось в свої дев’ятнадцять Василь — студент Київського політеху, де разом з тим вступає до «Просвіти» та починає друкуватися в газетах «Діло» та «Сніп».
За два роки цього молодикові здалося замало – без вагань він паралельно вступає до другого, столичного Комерційного інституту, і весь цей час царська «охранка» тримає Різникова (прізвище при народженні, закінчення якого він змінив з московського на українське через свої внутрішні переконання) під пильним наглядом через розповсюдження ним забороненої окупаційним режимом української літератури.
Наступні п’ять років Василь живе в бурхливому життєвому потоці, вдало поєднуючи навчання та дві роботи, одна для душі, де він – автор бібліографічного покажчика з історії Батурина, брошур з історії Гетьманщини, її славетної столиці, українських державних символів, видатних персоналій України козацької доби, інша – для заробітку в статистичному відділі столичної Земської управи. Згодом, із заснуванням видавництва під власним ім’ям, цікавляча його тема захопила його без залишку.
Українська незалежність 1917 — 1922 років дає Різниченку новий приплив сил та натхнення, плодами чого стають захищена кандидатська з економіки «Статистика отруєнь денатурованим спиртом та іншими сурогатами спиртних напоїв у м. Києві у 1914, 1915 та 1916 роках (в таблицях та діаграмах)», двадцять дві книжки-брошури з різних аспектів історії України його авторства, вступ до Київського археологічного інституту, а за два роки в свої двадцять вісім він стає здобувачем другої вищої профільної освіти на комерційно-технічному факультеті своєї Альма-матер.
Археологічний на той час взагалі був унікальною структурою, де корифеями українських історичної та археологічної наук (Грушевський, Левицький, Модзалевський та інші) викладалися такі вузькопрофільні та новаторські дисципліни, як фальшування рукописів та документів, українські геральдика, нумізматика, сфрагістика.., що фактично стало смертельним вироком цьому ВНЗ з червоно-московською окупацією України, в 1924-ому інститут було закрито з пониженням статусу до курсів, та ще й без фінансування.
Василь ж Федірович окупаційною владою був визнаний «політично неписьменним». І хоча в першу хвилю радянського терору наприкінці 1920-х йому вдалося відбутися суворою доганою з наказом на майбутнє «ліквідувати» ту саму «не писемність» і почати вже працювати на окупаційний режим. Йому залишилося сім з половиною років, які стануть зірковим часом Різниченка- науковця; наче відчуваючи наближення кінця, він творив не покладаючи рук.
Але друга хвиля окупаційних репресій накрила його з головою — московські кати арештували його 10 лютого страшного 1938-ого разом з іншими представниками Інституту демографії АН УРСР, де він працював старшим науковим співробітником. Чисельні допити, звинувачення у шпигунстві на користь Польщі (в нагоді катам також стала роботу Різниченка в Міністерстві земельних справ УНР за незалежності, його твердження про колоніальний статус України за московитів, чисельні історичні проукраїнські праці його пера) та невідворотній смертний вирок, який був приведений у виконання 17 липня того ж року. Тіло Василя Федіровича так і не було знайдено (імовірно поховано разом з іншими жертвами червоного терору в Биківні), як і більшість творчого спадку у всіх галузях, який московські окупанти намагалися максимально знищити в межах підтримки своєї фальсифікованої версії історії та стертя пам’яті про славетне минуле Русі-України, до якого Московія не мала жодного відношення.