Білосніжні руїни серед рівного, як стіл, зеленого поля під безкрайньою блакиттю українського неба. В їхніх абрисах ще проглядають контури тієї первинної витонченої вежі-замку, що колись була однім з найсхідніших форпостів володінь легендарних тамплієрів, які століттями билися за християнську Європу проти експансії східних варварів.
Чи-то полуденне марево дороги, що широким затяжним напівколом оминає мальовничу панораму західної околиці Середнього, вимальовує картини з минулого, чи голова Медузи Горгони, яку майже стер безжальний Час, продовжує наводити чари на випадкового подорожнього, але тут на метафізичному рівні відчувається інший вимір буття. Пов’язане це з оповитим золотом смарагдовим кубком-граалем тоді ще архангела Люцефера, таємницю якого за сімома печатками-закляттями ніби-то вже сім століть бережуть ці руїни, чи то дія прадавнього прокляття колись руського роду Дубів, що зреклися віри пращурів та свого коріння, перейменувавшись в Добо на мадярський манер — це легенди не уточнюють.
Як то було… а люди подейкують, що саме народження в Середнянському замку, який за легендою за століття знаходження Граалю в його стінах закумулював велетенську негативну енергію святині помножену на прокляття роду Добо, перетворило долю сина барона Добокоша на повні крутих віражів перегони на виживання.
Занадто тривалий шлях крізь нескінченні поля битв Іштвана по кар’єрних сходах за короля Фердінанда І, і нарешті в свої сорок сім він призначений начальником гарнізону Егеру, доблесть при захисті якого проти в сорок разів переважаючих сил турків три роки по тому вписав його ім’я золотими літерами в історію Східної Європи. На його голову вмить пролився рясний дощ королівських милостей, замків, трансільванське воєводство… За наклепом чи дійсно не безпідставно барон Добо всього за кілька років входить в конфронтацію з всемогутнім Фердинандом І, який позбавляє свого вчорашнього улюбленця всіх регалій і запроторює за грати. Безкінечні роки ув’язнення, його-таки випустили, та й короля не стало, але політичної репутації, як і здоров’я вже було не повернути.
Життєве коло замкнулося, Іштван опинився там, де почалося його життя з різницею в сім десятиліть. І ось він тут в тому самому Середнянському замку, де народився. Сила Священного Граалю провела його великим життєвим колом крізь вогонь, воду та мідні труби, щоб повернути собі душу спадкоємця Добо, хоч і в значно пошматованому та позбавленому сил тілі.
Після смерті старого барона поховали в селі Руська (за одними джерелами — десь на сучасному Закарпатті без уточнення, за іншими — в родовому на Кошиччині, що зараз належить Словаччині), пізніше перепоховане в місті його слави — прекрасному оповитому виноградними лозами та омитому термальними джерелами Егері.
А ось серце його, як подейкують місцеві, так і залишилося оберігати середнянську твердиню, причому в буквальному сенсі. За легендою серце строго воїна булу вилучено по смерті і замуроване окремо від тіла десь в замку з Медузою Горгоною на стіні чи-то для охорони священної реліквії, чи для зняття родового прокляття.