Все життя його захоплювала і вела лише любов до чарівного, мелодійного, прекрасного, виразного… українського слова, все інше завжди залишалося вторинним, навіть його підпис на Брест-литовській мирній угоді про закінчення Першої світової війни. Але саме за цей великий дар, працювати з тим, в що закоханий до нестями, доля стягла з нього рахунок по повній вартості. Український мовознавець, просвітитель, дипломат, Микола Любинський.
Священницька сім’я невеличкого села на Хмельниччині. Як водиться для парості церковного роду, середня освіта в престижній Кам’янецькій гімназії (вже з відзнакою по словесності). Далі річна пауза в вінницьких Рахнях Лісових для підготовки до ВНЗ, під час якої він не тільки активно розвиває свої знання, а й вчителює та відкриває батьківську бібліотеку для всіх бажаючих з місцевих старих і малих. Не дивно, що вступ на історико-філологічний Київського університету став для двадцятирічного юнака лише формальністю.
П’ять років сумлінного навчання, і ось Микола — дипломований спеціаліст українського слова. Але попрацювати за своєю творенною професією йому доведеться не скоро, адже Україна постала на порозі буремних доленосних подій своєї історії, і він як свідомий патріот аж ніяк не міг залишитися осторонь — на початку 1917-ого вступає до лав українських соціалістів-революціонерів, від яких за кілька місяців делегований до Всеукраїнського національного конгресу, де вчорашній студент стає обранцем до Центральної Ради від Подільської губернії.
Загалом наступний рік стане для Любинського надплідними та успішним в плані політичної кар’єри, що впише його ім’я в аннали світової історії: Подільський український національний з’їзд, Мала Рада, секретаріат комісії з розробки Української автономії, Київський з’їзд поневолених народів Росії, Рада народів, Румунський фронт… апогеєм його кар’єри стають участь в Брест-Литовських мирних перемовинах і підпис від імені України на першій угоді про закінчення Першої світової війни від 27 січня 1918-ого.
Після тих знаменних подій присутнім на українській політичній арені Миколі Михайловичу доведеться всього лише два місяці, за які встигне побувати в ролі очільника Міністерства закордонних справ Української народної республіки, але буде заарештований у вирії гетьманського перевороту 28 квітня того ж року. Ні, його в решті-решт таки відпустили, але той негативний досвід назавжди відвернув його творчу натуру від бруду великої політики.
Любінський повертається до своєї коханої та зрозумілої української словесності, продовжуючи працювати на благо своєї батьківщини у більш творному ключі: за часів української незалежності в «Книгоспілці», а перше десятиліття радянської окупації України — викладав у київських ВНЗ, працював у Всеукраїнській академії наук, редагуючи її «Вісник Інституту наукової мови», приймав участь в складанні «Енциклопедичного словника»… Життя і кар’єра талановитого філолога тривали, допоки московити не освоїлися на окупованих українських територіях, розпочавши етнічні чистки.
Першою під радянський каток знищення та репресій потрапили представники української інтелігенції, особливо з активним націоналістичним минулим — так 15 жовтня 1930 року Микола Михайлович перший раз був арештованим НКВСівськими карателями за фальсифікованою справою «Українського національного центру». Півтора роки за ґратами, ще три за вироком суду на каторжному будівництві Біломор-каналу. Радянське кривосуддя — відома річ, без будь-яких додаткових розглядів та пояснень в 1933-ому йому додають ще п’ять років.
Він встиг-таки ще зробити ще пару ковтків вільного повітря, але сталінську машину терору по знищенню українців після Голодомору вже було не спинити — 12 листопада страшного 1938-ого Любинського знов арештовують, щоб через місяць розстріляти разом з тисячами таких самих невинних жертв московських катів в медвеж’єгірському урочищі-цвинтарі Сандомах. Його тлінне тіло назавжди так і залишиться невпізнаним, без власної могили та належного поховання. Лише пам’ять про того, чиїм підписом у тому числі закінчився жах Першої світової, через півстоліття буде відмита від плям залишених на його доброму імені липкими від крові пальцями радянських катів, та культурна спадщина закарбує безсмертну душу творця у віках.