Жнива вже давно закінчилися, ще на Іллі був зв’язаний останній сніп, але для закінчення хліборобського року господарям ще треба було обмолотити та змолоти врожай, що також потребувало чимало часу та зусиль, адже як то кажуть: «Не той хліб, що у полі, а той, що в стодолі». Але і цьому періоду турбот приходив кінець, який за століттями сформованими традиціями українських пращурів мав припасти на 18 жовтня, свято осіннього Луки («Як мине Луки, то стоять порожні луки»).
Чим цей праведний євангеліст так догодив українським пращурам, що саме з його ім’ям народна мудрість пов’язала одну з найшанованіших та найрадісніших дат народного календаря — про те місцеві легенди помовчують.., можливо, сумлінною працею по збору та впорядкуванню наявної інформації про земне життя Ісуса Христа чи докладними нотатками про справи апостольські, власноруч створеними ним чудотворними іконами-цілительками або своєю підтримкою нужденних в важкі хвилини.
З українських традицій «на Луки» окрім закінчення обмолоту та повних комор змеленого зерна («Як не впораєшся до Луки, то не буде ані хліба, ані муки» чи «Прийде осінній Лука – з’явилися хліб і мука») обов’язковими були вранішній похід до церкви та частування короваєм з борошна нового врожаю зі збором всього сімейства за святковим столом.
Це свято підбивало підсумки минулого сезону і служило своєрідним останнім кроком переходу до зимового ладу життя, коли завершувалися всі городньо-полові роботи з підготовки до наступної весни (зібрані останні овочі і фрукти, зорана та покопана земля, посіяна озимка). Може тому в народі цей день вважався останньою нагодою віддати шану своїм померлим пращурам на цвинтарі випічкою з нового врожаю перед тим, як осіньо-зимова слякота перетворить все навкруги на непрохідну багнюку до наступнорічного тепла («Вшануєш Луку, і він шануватиме померлих на тому світі»).
Завершальний день важкого періоду збору врожаю, в якому українські жінки працювали на рівні з чоловіками (в полі на жнивах, в саду-городі на збиранні ягід та фруктів, в дома на заготівлях), вважався ще й жіночим під покровительством святого Луки, на який до того ж зазвичай припадало останнє справжнє осіннє тепло, можливо від того і назване «бабине літо». Цього дня жінки намагалися максимально звільнитися від роботи і після святкового сімейного сніданку збиралися купи без присутності чоловіків та дітей на посиденьки у однієї з них , адже то було «їхнє літо» (клопоти по господарству лишалися сильній статі). Кожна господиня приносила із собою власноруч приготовану страву із заздалегідь обумовленого меню; вони проводили день у відпочинку за піснями та пустими балачками.
В деяких українських місцинах, окрім іншого на осіннього Луку існувала традиція дякувати двом жінкам, які привели людину в цей світ, матері та повитухи. Їх вшановували щедрими дарами під час відвідин з обов’язковою святковою випічкою та найкращими плодами з нового врожаю свого господарства.