Війна своїх жертв не обирає, не жалкуючи ні старих, ні малих. Тим страшніший злочин коять ті, хто її розпочинає, але московським царям під царсько-ФСБним триколором чи криваво-червоним прапором на кількість своїх та чужих жертв завжди було байдуже…
Розв’язана москвою та Берліном Друга світова тривала вже другий рік, позаду були анексія Австрії та поділ Європи навпіл. Фактично ті, хто розпочав ту війну в якості союзників досягли всіх свої первинно поставлених цілей, зійшовшись на спільному кордоні. Ось тільки недомовленість, наче електричними розрядами, насичувала повітря, адже кожен з «найлютіших«друзів мав на меті, окрім запротокольованих Ріббентропом-Молотовим, свої власні цілі – стати одноосібним власником європейських теренів, тому пряма конфронтація між вчорашніми союзниками була лише питанням часу та можливостей.
22 червня 1941 року війна перейшла в двобій двох окупаційних режимів за лідерство. Бойові дії набирали обертів. Московія з кожним днем відходила все далі на схід, тікаючи з ще вчора контрольованих нею теренів. Український Севастополь ж опинився фактично в повній німецькій облозі. Хоч перші місяці протистояння жваві морські перевезення Азово-Чорноморському басейні ще тривали.
Участь в них в тому числі приймало одне з найкращих та найбільших суден чорноморського флоту «Вірменія», що за три з половиною місяці встигло виконати з півтора десятки рейсів, декларовані радянською владою, як евакуціно-гуманітарні (хоча при любові московитів ховати за благородною назвою справжні свої військові цілі — це не є доведеним фактом). До того ж в порушення Женевської конвенції деклароване як гуманітарне судно мало на озброєнні чотири зенітки класу 21-К, його супроводжували військових катери та два літаки-винищувачі, а також згідно традиційних московських принципів «стояти за спинами жінок і дітей» на борту були присутні не поранені радянські військові та представники каральних органів з НКВС, що перетворило його на законну військову ціль для німців.
Ввечері 6 листопада 1941-ого на «Вірменії» велися остаточні приготування для виходу з Ахтияру в свій шістнадцятий рейс курсом на Туапсе із заходом до кримської Ялти. Як було оголошено радами, на борт були прийняті поранені захисники міста, а також медичний персонал та міфічні «місцеві жителі» без конкретики. Навіть кількість присутніх на борту так до сьогодні і не визначена, вариюючись з похибкою в 50% (від п’яти до десяти тисяч осіб), що доволі дивно при обмеженості вантажопідйомності судна як такого і, як наслідок, суворому обліку пасажирів.
О восьмій ранку теплохід вийшов в свій останній рейс з Ахтиярської бухти, а об 11 годині 25 хвилин він був атакований німецьким літаком-торпедоносцем класу Heinkel He 111. Двох німецький торпед виявилось цілком достатньо, щоб чорноморські хвилі вмить поглинули 4727-тонний корабель, котрий повністю зник під водою всього за чотири хвилини.
Швидкість тієї катастрофи унеможливила проведення будь-яких евакуаційних заходів, в наслідок чого загинули всі ті тисячі пасажирів, що знаходилися на борту «Вірменії». Врятуватися вдалося лише восьмом, що перетворило цю катастрофу на одну з наймасштабніших в світовій історії судноплавства. Хоча злочинно-зухвале нахабство радянського командувача флотом по відправці великого корабля вдень в зоні бойових дій лише значно підвищило шанси теплоплаву на знищення, а його пасажирів фактично перетворило на смертників.
На вічну згадку про всіх тих жертв затонулого корабля Україна включила його до державного реєстру меморіальної спадщини, як однієї з найбільших братських могил країни, хоч місце його загибелі так досі і не було фізично знайдене.