В чий хворій фантазії період правління Хрущова проасоціювався з «відлигою»? Його намагання звинуватити одноосібно відповідальним за всі десятки мільйонів жертв попередніх десятиліть існування радянського союзу свого попередника, Сталіна — було ніщо інше, ніж намагання захистити саму систему існування тоталітарного режиму московсько-червоних катів переносом відповідальність з мільйонів організаторів-виконавців-поплічників тих злочинних дій на особу мертвого вже вождя . Чи була за Хрущова ліквідована система концентраційних таборів (ГУЛАГ)? – відповідь: НІ! Чи перестали припинилися переслідування за політичними мотивами? — НІ! Чи перестали застосовуватися до інакомислячих каральні міри впритул до вбивства – теж НІ! Найкраща демонстрація тієї «відлиги» – доля одного з провідних радянських генералів часів Другої світової, засновника кафедри військової кібернетики при Військової академії, Петра Григоренка.
Фактично все його свідоме життя припало на роки московської окупації України під червоними прапорами, адже хлопчині було лише тринадцять, коли на його рідному українському Приазов’ї силою була встановлена диктатура пролетаріату. Юнацький максималізм в боротьбі за ефемерне «загальне благо» (популістське гасло нещадно експлуатоване червоним люмпеном у власних корисних цілях), і він, вчорашній пересічний сільський хлопчина, активно допомагає встановленню диктатури пролетаріату, засновуючи в своїй Борисівці комуністичний осередок, в двадцять вступивши до лав партії, закінчивши на московії військово-політичну академію…
Мінськ, Халхін-Гол, Далекий схід… під час московсько-німецької війни він отримав порання, вислужився до полковника, був нагороджений п’ятьма орденами та шістьма медалями. А в повоєнний час шістнадцять років викладав в московській військовій академії, встигши за цей час написати вісімдесят три наукові роботи з військових теорії, історії, кібернетики та захистити докторський науковий ступень.
Петру Григоренку знадобилося багато-багато десятиліть для усвідомлення, що радянський союз — це концтабір народів. 7 вересня 1961 року він виступить на районній партконференції в москві із критикою існуючого радянського ладу та закликом до повернення до «ленінських принципів». Контрудар влади був негайним: на той ж конференції його позбавили депутатського мандату, усунули від викладацької діяльності з переводом на Далекий схід по військовій лінії.
Створення підпільного гуртка «боротьби за відродження ленінізму» восени 1963-ого стало тією відправною точкою, коли з улюбленця радянської долі він перетворюється на вигнанця: перший арешт 1 лютого наступного року, примусове лікування в каральній психіатричній лікарні з позбавленням всіх нагород, виплат та звань (хоч вбити хрущовці його все ж не наважилися з огляду на всі попередні заслуги).
Закінчення хрущовської «відлиги» за рік для Петра Григоровича означатиме скасування примусового психіатричного лікування (як «видужалого») та відносну свободу, однак позбавленого йому назад не повернули. Він, вчорашній полковник, вимушений був заробляти на життя вантажником, сторожем, гідом… А разом з тим він потроху починає входити в дисидентські кола та все активніше включаючись в політичну боротьбу проти радянської влади… за що був покараний другим арештом 7 травня 1969-ого.
От тільки цього разу московським катам не вдалося тихо ізолювати Григоренка. Широкий розголос в тому числі в емігрантських колах на Заході, видання за кордоном та англійська екранізація його «Думок душевнохворого», висока популярність на батьківщині, як активного захисника кримських татар та їхнього права повернення на батьківщину, зробили свою справу — через три з половиною роки, перед візитом до московії американського президента Ніксона, і його випустили з психлікарні 24 червня 1974 року.
Але всі ці випробовування, здається, лише надали вже не молодому Петру Григоровичу нових сил жити — вин активно виступає на підтримку радянських політв’язнів, ініціює створення Української гельсінської групи, активно підтримує дисидентський рух. Врешті-решт восени 1977-ому він подає запит, і радянська влада дає дозвіл на вільний виїзд Григоренка в США за формальним приводом «на лікування», а червоні за місяць після від’їзду скасовують його громадянство, остаточно відрізавши шлях додому.
Павло Григорович, який до кінця свого життя так і залишився в статусі емігранта з місцем прописки в США, продовжував в силу своїх можливостей боротися з радянським тоталітаризмом, як активний член Гельсінської спілки та емігрантської спільноти, в тому числі видаючи українсько-англійський «Вісник репресій в Україні». Саме він при особистій зустрічі з тодішнім президентом США, Рональдом Рейганом, доніс інформацію про переслідування інакомислення та утиски прав людини в СРСР.
Григоренко помер вигнанцем в 1987-ому, не доживши чотири роки до своєї повної реабілітації. В рідній йому по крові Україні з нагоди сторіччя від дня його народження були проведені урочисті заходи вшанування пам’яті, в тому числі президентським наказом нагородження орденом «За мужність» І ступеню, випуском пам’ятної монети НБУ та перейменуванням на його честь декількох українських топонімів.