Одна з найдивовижніших річок України, яка назавжди причаровує душу не стільки своїми розмірами (де їй там до Дністра, тим паче до діда-Дніпра з його порогами), скільки різномаїттям своїх іпостасей вміло-натхненою рукою чарівниці-природи вставлене у відповідне облямовування краєвидами-ландшафтами, які залишаються в людській пам’яті одним з найпрекрасніших спогадів до останньої хвилини, до останнього солодкого ковтка життя на цій тлінній землі.
Від розлогих трясовин-луговин біля витоків у Андріївки через невеличкий водоспад в Купинах, чисельні острівці та вузький скелястий товтрійський каньйон заввишки до ста двадцяти метрів завглибшки (ще в XVIII столітті ним ходили малотоннажні судна) аж до широкого гирла в невисоких мальовничих пагорбах неповторний та непередбачуваний Смотрич, як справжній професійний художник-митець, готує своєму вдячному глядачеві сюрприз за кожним своїм новим вигином чи поворотом, тримаючи останнього в постійній емоційній напрузі-очікуванні-дивуванні театрального сюжету від початку до самого кінця своєї подорожі-постанови. Може саме з цим пов’язана етимологія походження його назви від «смотріти» (дивитися).
Смотрич тисячоліттями зв’язував жителів подільського плато з «великим морем», і як важлива транспортна артерія, ще й з самою природою підготованими умовами, мав в давніх-давен розгалужену систему захисно-спостережних споруд вздовж всього русла. Здебільшого вони мали вигляд дерев’яних сторожових веж вміло вбудованих в оточувальний скельно-пагорбний ландшафт для маскування. Щоб не заснути, вартові тих баштен, люди кажуть, використовували заклик «Смотри!» (дивись), який проголошували кожні пів-години в якості переклички-побудки, що естафетою лунала від одного до іншого відбиваючись від тисячолітніх каньйонних стін. Незліченна кількість раз повторене луною людьми слово, здається увібрав в сам навколишній річковий ландшафт, що буцімто і дало назву річці.
А ще існує легенда, за якою жила колись в прадавньому Кам’янці гарна-прегарна краля, з лиця якої можна було хіба що «воду пити». Багато місцевих парубків та чужинців сваталися до неї, але вона все милувалася-красувалася, довгими годинами закохано розглядаючи на своє власне віддзеркалення на річковій гладі. Минали день за днем… і ще вчора нескінчений потік претендентів на її руку ставав все рідшим, поки не перетворився на поодинокі відвідини скоріше з цікавості, ніж з серйозними намірами.
І ось вже ріка замість миловидного личка відбиває якесь чуже жіноче обличчя з мереживною вуаллю зморшок. Враз до вчорашньої красуні дійшла вся гірка правда життя — нема нічого вічного на цей землі, її краса пішла, щоб більше ніколи не повернутися. Плеснула вона долоню по гладі безжальної ріки і кинулась в вир головою, лише колами розійшлася хвилі, прийнявши її назавжди в свої обійми. Кажуть після того місцеві матусі казали своїм донькам: «Сморти на себе, але не задивляйся!» – буцімто і назва річки пішла саме звідти. Хоч пояснення походження назви українського дива-Смотрича обирає кожен на свій смак.