Хоч прадавній слов’янський епос поділяв рік лише на два сезони, перемежаючи час час холодів з з літнім теплом, як і три інших сезони Зима панує на українській землі три місяці. Але коли земля від краю та до краю вкрита білою ковдрою, дихання лютого холоду сковує душу і тіло, зачиняється льодом вода та сама брама до Вирію, здається — не буди їй кінця краю, хоча сонячні промені, що іноді пробиваються крізь щільну сіру ковдру хмар, не дають до кінця згаснути надії на повернення жаданого тепла.
Вона ступає на землю обережними кроками іноді в грудні, а часом і в жовтні (офіційно на Введення та Варвари «зима лягає»), коли за прадавніми віруваннями українських пращурів Білобог, покровитель сонця та всього сущого на землі, починає програвати в двобої з Чорнобогом, що намагається прикрити своїм плащем сну та смерті саме життя. Але бій продовжується, і триватиме він до скінчення віків. За поразкою приходить перемога і ласка Ярила своїм теплим поцілунком знов пробуджує природу до життя («Зима літо з’їдає, хоч перед ним утікає» або «Зима мине – літо буде; літо мине — зима буде»).
В більш пізніх уявленнях про Зиму, як бінарну об’єктно-філософську сутність, вона являла собою чи-то прекрасну струнку красуню з білою шкірою (адже кров у неї як вершкове масло) з крижаним блиском в очах, одягнену в сріблястий кожушок з короною на голові, чи старезну товсту бабцю у ведмежій шубі з гострими іклами, довгими кістлявими пальцями, замість волосся — бурульки, брові — крижинки, вії — сніжинки та горбатим носом (адже традиційно в Україні зима ототожнює старість).
Незалежно від іпостасі вона їздила на рудій кобилі, краде сонце та блискавки, з одного рукава запорошує землю снігом, з іншого — заковує гілля інеєм, хоч навіть їх вона віддає з великим небажанням через свій злобний скнарий характер (звідти народна приказка про скупу людину: «Взимку снігу не випросиш»). Це вона стукає по дахах, спонукаючи господарів піч топити.
У Зими є своє маленьке, але грізне військо: головний виконавець наказів — її чоловік Мороз, головний засівач снігу – їхній син Сніговій, повелителька холодних вітрів – невістка Завірюха, володарка зметілей та хурделиц — онука Метелиця, чисельні онуки — приморозки та солдати — вовки-лиси, а вона, королева, одноосібно верховодить ними всіма. І все це зимове родинне ненаситне і жадібне воїнство в народній уяві метафорично треба прогодувати до повернення тепла, звідти і приказки: «Зима біла та не сніг їсть, саме лише сіно-солому», «Зима невеличка, та рот в неї, як пічка, хто про це забуває, того вона з’їдає», «Зла зима збіжжю шкодить і лише порожні колоски родить», «Що Літо напрацювало-наробило, то Зима поїла-попила!»
А ще в українських колядках Холодиця постає білою гадиною що лежить в чистім полі на білому камені до весни, поки Перун її навесні не прожене своїми громом та блискавками далеко на північ, де вона набирається сил для повернення до наступної зими.
Хоч добра українська вдача та вроджене почуття гумору навіть в тривалому періоді холодів знаходила свої позитивні моменти, втілюючи їх в промовки накшталт: «Зима — матка, виспишся гладко», «Зимки кожушова латка, як рідна матка», «Зима прийде, сил на Весну надає».
Холоди — це також період суцільних свят, в тому числі найшанованіших в Україні Різдва та Маланки з Василем, чи передсвяткових приготувань від Введення (21 листопада), коли зима за віруваннями отримує ключі від земного царства, через Водохрещу (6 січня) з її повертанням на «тепло», що змушує зиму лютувати в очікуванні неминучості своєї поразки, і аж до Стрітення (2 лютого) — день вирішального двобою цього сезону – кому йти наперед, кому вертатися назад. На Стрітення Зима вдягає «сім кожухів», а Літо в самій вишиванці — якщо цього дня зі стріх закапає, то холоди ще пануватиме, а якщо мороз — тепло не забариться («Коли на Стрітення півень не нап’ється води (з талого снігу), то на Юрія віл не напасеться трави»).
Прикмети на сувору зиму: листя на березі та дубі лишилося, неврожай грибів, шишок на соснах та смереках рясно на нижніх гілках, врожай жолудів та горіхів, вхід до кротячої нори з півдня, білчине гніздо ближче до землі, пізно линяють кури, неврожай щавлю, багато літніх ягід, великі мурашники, липа рано скинула листя, снігури з’являються в грудні, багато лушпиння на цибулі. З інших — вона настає через сорок днів після першого снігу, ранній відліт птахів — до ранньої зими, пізні гриби — до не сніжної, буремне літо – до чисельних заметілів, а вологе разом з довгою осінню — до затяжних холодів, втім як і пізній листопад.