Його герб з чотирьох славетних шляхетних слов’янських родів (польський Білий орел, білоруська Погоня, український Георгій-Переможець та литовський Лев), як голос з минулого до нащадків із пророцтвом про непереможності сили їхньої єдності проти будь-яких ворогів зі сходу чи заходу, всю пророчу глибину мудрості якого українцям доведеться пізнати на власному гіркому досвіді лише через три з половиною століття по смерті його власника, гетьмана України, мудрого дипломата, ефективного менеджера, талановитого воєнного стратега, прабатька української розвідки Івана Виговського.
Овруччина початку XVII століття, високоосвічена арестократична сім’я Виговських з родинними зв’язками ледь не з половиною шляхтичей України та Річи Посполитої, батько-співзасновник Київо-Могилянки… плюс народжений в 1608-ому первісток повною мірою увібрав в себе всі військово-політичні таланти своїх пращурів закарбовані століттями в генах крові – при таких вихідних даних після здобутої освіти в створеному батьком братському колегіумі (закінчив в 1635-ому) йому самий шлях був в велику політику.
Ні, звичайно перед тим він протягом трьох років встиг набратися досвіду в юриспруденції в столичному та волинському судах, а перші адміністративні кроки робив на сцені луцького староства… Але голос крові кликав його до військових лав, без відзнаки в яких в той час майже неможливо булу зробити гідну кар’єру навіть при гарному родовиді, знанні п’яти мов та досконалій каліграфії (останнє вводило його володаря в коло обраних). В 1638-ому Іван — писар комісару у козацьких справах війська Речі Посполитої, що стане вирішальним у його подальшій долі, адже на саме завдяки цій посаді того ж року він знайомиться з писарем повсталих козаків, Богданом Хмельницьким.
Пройде десятиліття, і вони опиняться з Богданом по різні боки барикад в битві при Княжих Байраках 16 травня 1648-ого, але саме очільник Війська Запорізького, а не польський уряд, за який він бився, викупить його з турецького полону після трьох невдалих спроб втечі та смертного вироку від Ісляма III Гірея. Невдячність ніколи не входила до переліку чеснот Виговського, тому він дає клятву довічного служіння Хмельницькому.
Два роки знадобилися Виговському, щоб свою обітницю підтвердити справами — на початку 1650-ого Хмельницький офіційно призначає його генеральним писарем Війська Запорізького, а фактично — своєю правою рукою на політичній арені. Саме Іван Остапович стає засновником гетьманської Генеральної канцелярії, адміністративного апарату з розгалуженою агентурною мережею та потужним аналітичним центром, аналогічного сучасним міністерствам закордонних і внутрішніх справ, розвідки та контррозвідки разом взятим.
Фактично при важкохворому Хмельницького два роки до смерті останнього Іван Остапович виконує роль очільника гетьманської держави, тому смерть Богдана вже нічого не змінює — три місяці Виговський регент при його спадкоємцеві, Юрії Хмельницькому, а з 21 жовтня 1657 року — повноправнообраний Корсунською радою гетьман.
Ось тільки навіть з огляду на всю дипломатичні вдачу та майстерність, час грав проти нього — адже сформована промосковська опозиція на чолі з Пушкарем-Барабашем вже поставила досягнення останніх років на шлях знищення, і намагання нового гетьмана знайти підтримки в Польщі (Гадяцька унія, за якою Україна мала увійти до складу Річи Посполитої як Велике князівство Руське з власними сеймом, військом та адміністрацією) лише дали козирі в руки тих, хто боровся проти нього за владу (геополітичні інтереси країни їх цікавили в останню чергу). Не зарадила навіть військова перемога козаків за головування Виговського над московитами при Конотопі 9 липня 1659-ого – через два місяці і два дня промосковська Чорна рада змусила його зректися посади.
Польський король Ян ІІ Казимир, віддаючи належне талантам Івана Остаповича, прийняв його під своє крило, щедро обдарувавши титулами (сенатор Річи Посполитої), посадами (Київський воєвода) та землями (галицькі маєтності, Любомльське та Барське староства). Хоч сподівання на повернення в велику політику не полишали Виговського (за його власними, багато разів повтореними словами: «Продам Бар, продам Руду і заграю ляхам в дуду»).
Новий гетьман Правобережжя, Павло Тетеря, відчуваючи небезпеку свого усунення з посади через прихильність короля до Виговського, разом зі своїм кумом, Себастьяном Маховським, влаштовують засідку на Івана Остаповича, запросивши останнього нібито «на перемовини» до своєї Корсуньської резиденції. Там, просто на порозі міщанського будинку, де він став на постій, без суду і слідства, без останньої сповіді колишнього найближчого соратника Хмельницького просто розстріляли польські жовніри Маховського під прикриттям вигаданого звинувачення у «роботі на московського царя». Це сталося 26 березня 1664-ого.
Старий гетьман загинув, але навіть через десятиліття після смерті свого засновника та осколках Руїни гарно вибудуваний та налагоджений Виговським механізм апарату Генеральної канцелярії продовжував чітко виконувати свої функції на благо України, доносячи до гетьманату вже Петра Дорошенка всю потрібну для прийняття рішень інформацію як з усіх куточків українських теренів, так і з найвищих кіл європейського політикуму.