Активний поборник власної української православної церкви під покровительством Вселенського патріархату і найбільший противник уніатства, ректор та перший викладач латини Львівської братської школи, засновник і перший очільник Київського братерства, митрополит Русі-України, духовний наставник Петра Могили… його регалій та почесних звань, як визнання видатних заслуг перед українським православ’ям і не злічити, не дарма ж визнаний вітчизняною церквою за святого. Іов Борецький все життя поклав на служіння інтересам своєї країни в наявних обставинах панування Річи Посполитої, повністю виправдавши своє прізвище.
Народжений в сім’ї дрібного українського шляхтича в галицьких Бірчах Руського воєводства зразка 1660 року, він отримав блискучу, як на той час освіту в Львівській братській школі та Острозькій академії, Краківському університеті… Не дивно, що в свої сорок чотири він повертається до своєї львівської Альма-матер в якості першого в історії закладу дидаскалом латини (також викладав грецьку та польську) з посадовим окладом в десять злотих.
Мабуть завдяки повній відповідності Іова Мотвійовича заяленим високим моральним вимогам Львівської школи братчиків як-то: благочестя, розум, смирення, помірність, тверезість, чесність, шляхетність… не чародій (що теж окрім іншого було в переліку викладацьких чеснот), що стало гарним прикладом для його учнів, вже за кілька років спонукало братерство запропонувати йому ректорську посаду навчального закладу. Не останню роль в цьому зіграла і взірцева поведінка його дружини, Некіфори Теодорівни Чеховичівни, яка активно допомагала в шкільних справах та церковній боротьбі проти покатоличування України.
Два десятиліття просвітницької діяльності в Львіській братській школі Іов Борецький плідно поєднував зі своєю натхненою боротьбою проти переходу Української православної церкви під протекторат Ватикану і впровадження Берестейської унії як механізму його втілення в життя. Його переклади листування Олександрійського патріарха Мелетія з єпископом Іпатієм Потеєм та князем Костянтином Baсильйовичем Острозьким з приводу аспектів духовності та виховної діяльності надихнули ректора написати власні фундаментальні роботи «Пересторога» для православних вірян та архіпастирів та наставу для вчителів, що вийшла друком у львівського Ставропігійського братства в 1609 р. «Іже в святих Отца нашого Іоанна Златоустаго. Беседа избранная о воспитании чад».
Посилення тиску на православ’я на підконтрольних Польщі землях призвело до значного збіднішання братерства, так що в 1615-ому навіть не стало чим виплачувати зарплатню викладацькому складу. Іов переїздить до Києва, де йому запропонували міцсе парафіяльного священника Вознесенської церкви на Поділлі.
В столиці отець Борецький продовжує свою переможну ходу во славу українських освіти та церкви – його зусиллями за допомоги гетьмана Петра Сагайдачного засновано братство і школа при ньому, при чому цей освітній заклад єдиний з йому подібних досяг з часом вищого ступеню розвитку, ставши прабатьком Київської академії. Його сподвижнецею в цьому була удові мозирського маршалка Єлизавета Гулевичівна, яка 15 жовтня 1615-ого подарувала для новоствореної громади власну київську садибу. Навчальний процес завдяки запрошенням до викладання тогочасних провідних українських вчених, письменників, громадських діячів.
Результатом активної діяльності було стрімке просування Борецького в церковній ієрархії, особливо після прийняття постригу в грудні 1619-ого та за підтримки гетьмана Сагайдачного : настоятель київського Золотоверхого монастиря, а 9 жовтня 1920-ого посвята у великій Печерській церкві патріархом єрусалимським Феофаном отця Іова на Київський митрополичий престол, яка стала попри шалений тиск католицької Польщі фактом відновлення Київської меторополії після чвертьстолітнього забуття.
Робота під очільництвом нового митрополита всієї Русі закипіла: видання перекладених ним з грецької святкових служб у власній друкарні Київо-Печерського монастиря (раніше викуплена у спадкоємців Гедеона Балабіна архімандритом Єлисеєм Плетенецьким), на церковному з’їзді прийняті так звані «Поради про благочестя» Борецького, укладена «Протестація…», в який козацтво вперше назване оплотом української землі та українських сівобод.
Після смерті Петра Сагайдачного 22 квітня 1622 року Іов Борецький залишився сам на сам з українськими реаліями невизнаність Київської митрополії з боку Річи Посполитої при слабкому гетьманаті. Майже дев’ять років він відчайдушно бориться за укріплення православних єпархій та розгалуженої мережі освітніх закладів, створених при храмах. Навіть в своїй духовній, розпорядником якої призначався його вихованець, Петро Могила, він все своє майно (за виключенням підтримки колишньої дружини та доньки), заповів на потреби православної церкви та української освіти.
Смерть Іва Борецького 12 березня 1631-ого стала несподіванкою для всіх, що залишила цілий шлейф незакінчених справ та не втілених задумів. Частково їх потім здійснить його духовний нащадок Петро Могила, але не всі.