Красномовство та літературний талант, вони або даровані від природи, або ні. І нічого з цім не попишеш. Ось тільки, людина, на те і наділена розумом та душею, щоб самій вирішувати во благо використовувати свій дар, обравши складний і важкий шлях правди попри все, чи служити злу в його земному матеріальному втіленні. Другий шлях завжди на перший погляд значно простіше та вигідніше, і Андрій Бабюк, більш знаний під літературним псевдонімом Мирослав Ірчан, обрав саме його.
Народження в буковинській Коломиї австро-угорського зразка 1896-ого, закінчення Львівської духовній семінарії, військова служба в хорунжому званні в лавах Січових Стрільців, редакторство газети «Стрілець» і… в лютому 1920-ого зрада України та перехід на бік московських окупантів з їхніми червоними прапорами.
А далі як по накатаній: лави комуністичної партії більшовиків через місяць та тепленьке місце в редакційній колегії пропагандистській газеті «Галицький комуніст». Ось тільки польська окупація Галичини за підсумками Визвольних змагань поламали Мирославу Ірчану його плани на його «світле майбутнє» разом з московськими окупантами, а на підконтрольих Кремлю українських теренах у нього щось не залагодилось.
Невдовзі Бабюк емігрував за кордон і сплив вже в Канаді, де працюючи в так званій «прогресивній пресі» української діаспори активно розносив радянську пропаганду та агітував за повернення етнічних українців на батьківщину будувати те саме «світле соціалістичне майбутнє» (без уточнення, що призначалося воно виключно для кремлівської верхівки).
Його красномовство та літературний талант поставлений на служіння московському дияволу зробили свою чорну справу — сотні і сотні канарських українців, повіривши солодкій брехні та обіцянкам змія-спокусника поверталися до червоної України, де на них чекав колгоспний «рай» та всі інші «принади» безправного рабського існування в тоталітарній країні; ті ж, хто просив дозволу влади на повернення назад до Канади, були заарештовані ГПУ, звинувачені у шпигунстві та відправленні до виправно-трудових концтаборів.
Виконавши свою тривалу закордонну місію з відбілювання червоних катів, які вже не ховаючись вбивали мільйони українців спеціально влаштованим штучним Голодомором, в 1932-ому Мирослав Ірчан повернувся на батьківщину. От тільки як кажуть в народі «за що боровся, на те і напоровся» — вже за рік після тривалої розмови з очільником центрального комітету компартії України, Постишевим, його затримують за звинуваченням у приналежності до української контрреволюційній діяльності (мабуть то Небеса почули прокльони тих введених ним в оману канадських українців). Це сталося 28 грудня 1933 року.
Рівно через рік і три місяці перебування в застінках московських катів колишній літератор отримав свій вирок — десять років ув’язнення з відбуванням в концтаборах Соловецьких островів, куди була засланий весь цвіт української інтелігенції: Курбас, Зеров, Епік… Невдовзі – епатування на материк у зв’язку із «особливою небезпечністю» та офіційний смертний вирок для Ірчана від ленінградської розстрільної «трійки» НКВС 9 жовтня 1937-ого. Хоча можливо це було лише операція «прикриття», і московські кати просто вивели з-під удару свого агента в арештантському середовищі.
Підозри справі додають факти: відсутність дати розстрілу Андрія Бабука (хоч дати страти інших українських літераторів встановлені) та дві різні дати смерті аж три роки по тому, 25 жовтня та 15 грудня (причина – перитоніт) 1941 року, що фігурують в офіційних, виданих за запитом його доньки вже за часів хрущовської «відлиги«документах.
До того ж політичний в’язень радянського режиму, болгарський революціонер, Георгій Попов стверджував, що Ірчан працював з ним на будівництві Біломорканалу (як доказ наводив своє відмінне завдяки Мирославу знання на пам’ять українською (якою буцімто сам не володів) «Свинської конституції» Франка), а потім, з початком Фінської війни 1939-ого, їхній табір був евакуйований до Комі на повалку лісу. Буцімто саме там наприкінці 1941 року при обрубці гілля на Ірчана впала спиляна сосна, від чого він і загинув в свої 45.