Вигіни Кривого Торець, що вривається з висоти круч на простори Клебан-Бикського ландшафтного парку як не можна краще задовольняли всім фортифікаційним вимогам для облаштування природно захищеного та забезпеченого великою кількістю запасів прісної води укріпленого спостережного пункту запорожців, який був зафіксований в цьому районі згідно збережених документів ще в 1760-х.
Торецька поштова станція (південна частина сучасного Лівобережжя міста), а також землі північніше та східніше від неї в 1812-ому змінили власника з бахмутського купця Четверикова на відставного підполковника донців Пантелеймона Антоновича Номікосова, який заснував на пагорбі новопридбаних земель поселення Сантуринівку, оселивши на них двадцять кріпостних з сім’ями, викуплених у Каменских з Корочансого повіту Курської губернії.
За три роки у нового власника народився другий син Костянтин, який в 1828-ому разом з М.В. Лермонтовим тринадцятирічним був зарахований до московського Університетського благородного пансіону. Коли синові настав час починати самостійне життя, батько виділив йому землі нижче по схилу маєтностей, де було засноване поселення Номікосівка (і зараз знана, як Стара деревня).
Син Костянтина, Дмитро, в свій час також отримав земельну частку дідового спадку вище за течією Кривого Торця. Разом з батьком на правому березі річки навпроти своїх маєтностей вони заснували в другій половині ХІХ століття цегельний завод (який за московської окупації ХХ століття був перейменований на «Красний октябрь»). Станом на 1859-й рік в Сантуринівці проживало в 54 дворах 280 жителів, а Костянтинових маєтностях — 29 осіб.
Справжній ж золотий дощ пролився на молодшу гілку спадкоємців Пантелеймона Номікосова, коли в 1869-ому почалися перемовини про прокладку по їхній землі залізничної гілки Харківсько-Азовської залізниці зі спорудженням вузлової станції, яка на честь власника землі отримала назву Костянтинівка, що стало відправною точкою появи на мапі України міста з аналогічною назвою, возз’єднання населено пункту з багатими на вугілля копальнями-шахтами південніше зробило його надпривабливим для промислових підприємців нової генерації.
Економічно вигідно розташовану місцину вздовж річки вподобало для будівництва своїх скляного, пляшкового й хімічного заводів Бельгійське акціонерне товариство донецьких скляних і хімічних заводів, яке викупило цю землю у Номікосових в першій половині 1890-х, з тим щоб за два роки після початку будівництва (1897-го) підприємства випустили свою першу продукцію. Це дало надпотужний поштовх до розвитку Костянтинівки, яка невдовзі об’єднала в єдину агломерацію всі навколишні села. Дмитрівка ж залишилася топонімічною згадкою в однойменній залізничній зупинці поруч з новеньким хімічним заводом та натяком-назвою села Новодмитрівка в кількох кілометрах від міста на північному пагорбі поруч з німецькою колонією Молочарка.