Він в третьому поколінні був українцем, хоч по дідові походив з гордого грузинського княжого роду Кавалерідзе, який був закріпачений та вивезений з рідної землі десь в першій половині ХІХ століття російським генералом Алданським після придушення антимосковського повстання Шаміля. Але кров — не водиця, вся накопичена поколіннями і поколіннями пращурів сила духу завжди живе в їхніх нащадках, а разом з ними талант та невтомна спрага до життя, чи як казав сам Іван Кавалерідзе: «Осел в 16 років — старий, а орел і в 100 років молодий». Саме тому його довгий шлях — це прекрасна ода життю, попри всі випробування долі.
Народження в сумській Новопетрівці, дитинство на мальовничій Полтавщині… краса української природи рано розбуркали в хлопчині талант до творчості ліплення, внаслідок чого на світ з’явилася ціла колекція дивовижних звірят і людей. На щастя в потрібну мить поруч з Іваном опинився його дядька, художник Сергій Мазаракі, який вловив в хлопчині божу іскру та забрав його з собою до Києва. Логічним продовженням середньої освіти для парубка стало столичне художнє училище, що було закінчене ним в 1909 році в студіях українського скульптора Федіра Балавенського, йому на той час ледь виповнилося двадцять два.
Ще два роки шліфування своїх професійних навичок, і в 1911-ому молодий скульптор Іван Кавалерідзе виграв конкурс на проект пам’ятника Княгині Ользі, який пізніше був відтворений і зараз прикрашає київську Михайльвську площу. Це стало серйозною заявкою на входження до лав українських скульпторів-професіоналів. Тоді ж починається його кінокар’єра з посади художника-декоратора студії Пауля Тімана та Фридріха Рейнгарда.
Однак окупаційна московська влада відвела йому лише три роки щасливого творчого життя, розв’язавши Першу світову війну, під час якої він був мобілізований та до падіння царського дому перебував на дійсній військовій службі, в тому числі в лавах 3-го Зведеного гвардійського запасного батальйону охороняючи Романівські апартаменти в Царському Селі.
Перебравшись в 1918-ому до Ромн, де він залишився і після поновлення московської окупації під червоними прапорами з програшем України у Визвольних змаганнях, Іван Петрович працював вчителем, згодом директором пересувного театру. Але з моменту встановлення диктатури пролетаріату над Кавалерідзе навис дамоклів меч, репресії були лише питанням часу після зносу його Княгині Ольги в 1919-ому.
З початком московитами репресивно-розстрільного марафону за приналежність до українства життя скульптора взагалі опинилося на межі після арештів окупантами видатних українських діячів мистецтва, таких як Остап Вишня та Микола Куліш, чиї створені ним погруддя були вщент розтрощені та передані анафемі. Від гріха подалі в 1928-ому він переїздить до Одеси, де очолює місцеву кінофабрику, а ще за шість років — столичну.
На останньому місці роботи наприкінці 1930-х він починає роботу над стрічкою присвяченій легенді українського фольклору Олексі Довбушу, що через два десятиліття стане відправною точкою в його травлі з боку московської окупаційної влади. Її запустив Хрущов своїми брехливими звинуваченнями Кавалерідзе в кубізмі та «недостойній» поведінці скульптора в окупації під час Другої світової війни.
Голослівних наклепів червоного ватажка виявилося цілком достатньо, щоб прізвище Івана Петровича було викреслено з усіх поточних ініціатив та проектів, в Сумах за ніч знищений пам’ятник Шевченку його руки, а також була введена заборона на його викладацьку діяльність. Фактично негласна опала тривала до самої смерті талановитого українського митця 3 грудня 1978 року. Йому було дев’яносто один, хоч душею він так і залишився «розумним юношей своїм безумством», дивовижно працездатний та активний до останньої миті.
Лише з падінням радянського режиму добре ім’я видатного скульптора повернулося на сторінки історії української культури. Його Княгиня Ольга на Михайлівській була відновлена в 1996-ому.