Він був останнім оплотом шляхетності Війська Запорізького, як сублімація її чеснот та цінностей, що завжди ставили духовне вище за матеріальне. Може тому небеса йому відвели так багато років прожити на цій грішній землі, щоб власним прикладом надихати інших на вдосконалення своїх чеснот та боротьбу зі своїми слабкостями. Петро Калнишевський — козацький лідер, що не скорився московській самозванці, останній кошовий отаман, український святий.
Його походження — таємниця, на яку витівник-Час поклав сім печаток: за одними даними — він з подільської шляхти, за іншими — з селян. Хоча фактично його зростило та виховало Січ, куди він незнамо як потрапив ще восьмирічним хлопаком. Тому-то козацьке братерство фактично було його сім’єю, інтереси якої він сумлінно захищав все життя. Засвоєні змалку постулати та життєві принципи української вольниці в поєднанні з багатим власним досвідом та невпинним відстоюванням козацьких інтересів (адже він пройшов весь шлях від простого джури до найвищих козацьких військових посад), забезпечили йому той авторитет, який десятиліття тримав його на посту очільника запорожців. Хоч він мав за плечима чимало років – на момент другого обрання кошовим отаманом (перший раз козаки кликнули його на отамана в 1762-ому, але московська самозванка, Катерина ІІ, скасувала його призначення після особистої зустрічі) Калнишу виповнилося аж сімдесят п’ять роки.
За час свого головування над козаками Петро Іванович не тільки значно розбудував та зміцнив Запорізьку Січ (за нього кількість зимників перевищила чотири тисячі та сорок п’ять повноцінних сіл), сприяв розповсюдженю хліборобства та захищав селян від їхніх московських рабовласників-поміщиків, а й просував автономію українських земель на противагу московському запроданцю, гетьману Розумовському.
Московська самозванка Катерина ІІ навіть намагалася купити непокірного кошового отамана багатими угіддями та найвищою нагородою Московії, орденом Андрія Першозваного… а як це не спрацювало, за рік ліквідувала Січ та арештувала її очільника. За легендою нібито сама цариця пропонувала йому: «Одержуй волю і маєток, тільки зречися козаччини». Але Калнишевський не був би тим, ким був, якби відповів інакше: «Ні, або воля козацька, або тюрма», – була його відмова.
В вісімдесят п’ять років Калнишевського було заслано на Соловки, де його на чверть століття заточили в камері 4,4 х 2 аршини зі склепінчастою стелею Прядильної вежі місцевого монастиря. Щілина для подачі їжі замість вікна, прогулянки під конвоєм по великих святах на кілька годин у внутрішньому дворі — таким було його життя роки і роки.
Умови покарання для старця якому вже перевалило за сто не змінила навіть смерть його мучительки в 1796-ому, її недолугий син Павло продовжив утримання останнього кошового отамана в таких самих умовах. Лише його смерть та Олександр І на московському престолі нарешті позбавили Петра Івановича кайданів, 2 квітня 1801 року новий цар дарував «прощення» та повернув право 110-річному Калнишу вільно обрати собі місцепроживання.
Але за двадцять п’ять років перебування майже в повній темряві запорожець втратив зір, та й податися йому було нема куди. Як він сам зазначував в своєму листі до архангельського губернатора Мезенцева, він вже «цілком звик до монастиря» та «насолоджувався повною свободою» в його стінах, останньою йому було відведено тішитися ще півтора роки.
Смерть прийшла до останнього кошевого 31 жовтня 1803 року на стотринадцятому році його життя. Перед Преображенським собором Соловецького кремля встановлена його гранітна плита-надгробок з епітафією, хоч саме поховання московськими комуністами було в 1920 — 30-х розоране під овочеві городи Управління Соловецьких таборів. В 2008 році Українське православ’я наділило запорізького мученика статусом святого.