Коли нарешті на українські терени ступає довгоочікуваній і такий жаданий гість з цілим кошиком щедрих дарунків — це справжнє свято для землі та людей, які живуть на ній. Адже в козубі тім і справжнє тепло, і щедрі врожаї, і веселий пташиний спів.., які знаменують собою відродження життя та набуття силою всього сущого на рік вперед. Саме тому прихід літа так чекали та радо стрічали Русаліями, які святкувалися цілий тиждень і закінчувалися магією Купали.
В персоніфікованому образі літа проявився весь дуалізм давньослов’янських вірувань та мудрість цілісності сприйняття світу українськими пращурам, може саме тому слово «літо» в українській мові — середнього роду. Адже з одного боку він представлявся рум’яним молодиком-господарем в золотому каптані, сином Дарджьбога-сонца. А з іншого – молодицею в віночку з барвистих квітів та зеленій довгій сукні, матінкою Білобога, що невтомно порається по господарству від світанку до заходу. І обоє вони допомагають працьовитим людям в їхніх невсипущих трудах, яких так багато влітку.
І хоча офіційно за прадавніми віруваннями літній сезон тривав з Івана Богослова до Перунова дня, що проганяє тепло своїми блискавками (в християнстві — пророка Іллі), фактично він продовжувався з деякими обмеженнями (накшталт заборони на купання) аж до посіву ярових, коли закінчувалося Бабине літо. В минулі часи український замкнений цикл взагалі ділився лише на два сезони — зиму та літо (без весни та осені), які двічі на рік зустрічалися, міняючись місцями — на Стрітення та на Ганни.
Причому за тваринний тотем сезону тепла традиційно вважалася кізонька-годувальниця, в добовому обчисленні він асоціювався з днем, хоч сіяти та саджати з настанням календарного літа вважалося за марну справу («іюнь — хоч плюнь, все одно нічого не виросте»). Тому господарська діяльність була спрямована на збереження та зрощування сходів, збір врожаїв та заготівлю всього цього багатства, щоб вистачило пережити весь тривалий наступний сезон холодів.
Тепла пора приносила з собою так звану «вулицю» (юлицю, улицю) — вечорниці просто неба по неділях чи святах (адже літній сезон — час активних господарських клопотів в полі, на городі, по господарству всіх, «від малку до старку»), в яких після закінчення обов’язкових традиційних обрядів брали участь хлопці та дівчата десь просто неба, на мальовничому березі річки чи запашних левадах-луках. Ці посиденьки з танками, піснями, ігрищами, як ковток перепочинку для молоді серед затяжного виснажливого господарського сезону; тривала «вулиця» зазвичай з обіду аж до третіх півнів.
З неодмінних літніх ритуалів в ходу у господинь була обв’язування червоною ниткою першого огіркового цвіту («Як густо цей пояс в’язався, щоб так і мої огірки густо в’язалися»), після жнив на полі лишали останній сніп, а наприкінці жнив ворожили на наступнорічний врожай — клали на спину серпа, і як той падав гострим кінцем в землю — бути достаткам, а як рукояттю — добра не чекай.
З інших містичних літних обрядів також було оборювання від холери: всі жінки села до схід сонця оголялися, частина з них впрягалася в плуг замість волів і бороною обходили село по колу околицями очолювані літнім чоловіком зі своєї громади. А інші, незадіяні в ритуалі, з нагостреними серпами духовно торували їм шлях, вбиваючи по дорозі «борони» всяку живу істоту хоч свійську, хоч дику, як ототожнення злих сил-носіїв страшної хвороби. По замиканні боронного кола селянки вбиралися назад в своє вбрання та повертали всі разом до церкви, де на них в пітьмі чекали чоловіки. Священних тер палицю-об палицю, щоб від полум’я тертя запалити церковні свічки, вогонь від яких кожна родина забирала собі додому в якості священного оберегу.
З народник приказок та прикмет в українському епосі збереглися наступні: як шипшина квітне на городі, так вже літо у всій природі; солов’їний спів літо відмикає, а Перун – замикає; вологе літо – тепла осінь — довга зима; буремне літо — зима з заметілями; коса залишається в червні, а серп — в серпні.