Геній фізики, який на десятиліття випередив свій час. Мало кому, як йому, вдалося за настільки малий відведений на землі термін вписати своє ім’я золотими літерами в аннали світової науки. Він яскравою кометою промайнув на небосхилі вітчизняної фізики, лишивши по собі яскравий шлейф величезного спадку, що став підґрунтям для відкриття закону ракетодинаміки та створення сучасних реактивних літаків. Микола Кибальчик, наймолодший син сербсько-української родини.
Він народився з невгамовним духом пізнання та загостреним почуттям соціальної справедливості, недарма підлітком йому вистачило моральної сили піти проти волі батька-священника і кинути Чернігівську духовну семінарію (мабуть гени діда-бунтаря взяли верхи над пасивним здоровим глуздом сірих мас). І недарма – жага до знань та наполегливість забезпечили Миколові Срібну медаль Новгород-Сіверської гімназії по закінчені повного курсу.
Натхненний своєю любов’ю до точних наук в вісімнадцять Кибальчич-молодший — студент Петербурзького інституту інженерів шляхів сполучення, а ще за два роки — Медико-хірургічній академії. Однак здобути вищої освіти, попри природний талант та всі свої здібності до наук, йому так і не судилося – за звинуваченням у зберіганні антиурядової літератури в жовтні 1875-ого його запроторили за грати київської Лук’янівки.
Три роки, заборона на продовження навчання, нелегальне становище, вступ до лав революційних рухів «Народна воля» та «Земля і воля»… і разом з тим весь свій вільний від активного соціально-політичного життя час Микола Іванович присвячував розробці проекту своєї золотої мрії, повітряного апарату на реактивному двигуні.
Але політична активність таки вирішила його долю — саме від сконструйованої Кибальчичем бомби 1 березня 1881 року загинув московський цар Олександр ІІ. Його заарештували через шістнадцять днів на зйомній хаті. І хоча у звинувачуваного було право на відтермінування для ознайомлення з матеріалами справи, він відмовився від нього задля прийняття участі у процесі разом із своїми товаришами по революційній зброї. Суд над народовольцями почався 26 березня того ж року, а вже за чотири дня їм був винесений смертний вирок за вбивство царя.
От тільки Микола в камері цей час не гаяв на сумніви, розпач та переймання своєю долею. Передбачаючи свій скорий кінець, він працював день і ніч над закінченням справи всього свого короткого життя — того самого проекту літального апарату на реактивному двигуні та обґрунтуванням ідеї використання регульованої сили вибухів для руху апаратів (того, що через десятиліття Циалковський сформулює як Закон ракетодинаміки). Його роботоздатності та стресостійкості в на стільки важких обставинах були вражені всі, від адвоката В. Герарда та голови суду Є. Фуксу до останнього офіцера охорони.
Причому перше з двох за ті віддушені долею останні сімнадцять днів життя він не тільки встиг виконати, а й відправити на розгляд наукової ради, хоч відповіді від неї дочекатися так і не встиг. Кибальчича стратили разом з іншими народовольцями о 8-20 ранку 3 квітня 1881 року, причому на табурет шибениці він добровільно став першим серед своїх братів по зброї; йому не виповнилося і двадцяти восьми.
Микола Іванович до останньої миті залишився вірним собі: замість останньої сповіді — довга теологічна дискусія зі священником, замість останнього поцілунку хреста на ешафоті — заперечливий похит головою, ні марних сподівань, ні каяття в скоєному, лише філософський смуток за життям та невстигнутим. У вирій пішов за свої переконання талановитий, неординарний українець, кращою епітафією якому може служити його характеристика суддею, що виніс йому смертний вирок: «Кибальчич — чудовий розум, надзвичайна витримка, пекельна енергія і разюча стійкість…»