Приймаючи духовний сан вони зрікаються свого земного життя з його тілесними та душевними пристрастями, обіцяючи перед ликом Господнім жити лише його завітами, дотримання яких мало б принести їхній душі вічне блаженство в райських садах… Але церковні обітниці — це одне, а реальне життя — геть інше: людське тіло і дух слабкі, а доля весь час ставить перед важким вибором, в якому немає гарних альтернатив.
Як наприклад війна. Де пролягає межа між обіцянками Богові дотримуватися хоча б семи його заповідей та виживанням тих, хто ці обітниці давав? Люди — є люди, тому лише одиниці стоїків в можуть пожертвувати собою в ім’я своїх переконань (за два тисячоліття існування християнства, як світової релігії, кількість канонізованих ним мучеників за свою віру не така вже і велика — всього-то 9 900 осіб).
Хоч документування порушень заповідей і не велося (до того ж церква свідомо знищувала докази проти своїх служителів в будь-який спосіб), частина з них назавжди закарбувалася в народній пам’яті та передавана з покоління в покоління дійшла до сучасності в якості легенд та переказів обросле з часом дужероздерливими подробицями, що до невпізнання змінили їхню сутність. Не став виключенням з правил і львівський кляштор бернардинців.
Так, кажуть колодязь знаний як джерело Яна з Дуклі на території монастиря — буцімто братська могила сотень православних українців вбитих сокирою монаха-бернардинця на благодійному обіді для бідних, влаштованому сумісними зусиллями львівської цивільної влади та католицької церкви задля нейтралізації місцевої підтримки українського визвольного руху під приводом Богдана Хмельницького.
Буцімто для цього католиків і православних спеціально розсадили за різні столи (з обґрунтуванням католицьким постом), з-за яких останніх викликали по одному, а назад вони вже не поверталися ніколи, знайшовши свій останній земний притулок в тому колодязі. В якості виправдання цього злочину зазначалося, що всі вбиті ремісники буцімто збиралися зрадити місто Лева, провівши козаків підземними лабіринтами під його лінією оборони. Правда як це стосувалося християнської заповіді «Не убий» — не зазначалося.
А ще кажуть, ті тунелі під Митною, що випадково відкрилися під час реконструкції 1970-х, зберігали чисельні тіла загиблих під час турецького штурму 1672-ого та Другої світової війни містян, а в Середньовіччі вони служили сполучною ланкою між чоловічим Бернардинським та жіночим монастирем Кларисок. Пікантні ж, так смаковані гідами подробиці оповідають, що буцімто ці обкладені цеглою галереї чернеча братія використовувала не тільки за прямим призначенням, для порятунку та взаємної допомоги в скрутні часи, а й для потаємних зустрічей інтимного характеру зі своїми сестрами во хресті попри гріх перелюбства.
От тільки природу не обманеш, і не рідко ті зустрічі закінчувалися для сестер-кларисок вагітністю. Щоб виправдати народження в целібаті своїх дітей, черниці оголошували їх зачаття непорочним (благо само джерело всього християнського учення базується на подібному твердженні), а народжених немовлят — янголятами, що спустилися на грішну землю з небес Божою волею. Подейкують, для надання своїм словам більшої достовірності монашки навіть робили на спині тих діточок два надрізи обабіч хребта, як матеріальний доказ наявності колись у них ангольських крил.
Чи є в цих легендах хоч якесь зернятко правди, за плином часу вже не скаже ніхто, але як твердять в народі: «Нема диму без полум’я».