З прадавніх українських часів цей гостроокий птах з пронизливим голосом, крик якого змушує стискатися серце від нез’ясованого жаху, гроза всього дрібного домашнього птаху, і особливо його пташенят («цілував яструб курочку до останньої пір’їнки») - головний символ хижацтва, підступу, жорстокості.., навіть одне з ототожнень нечистого, не дивлячись за наявності чималої кількості його сородичів по ремеслу пернатих та на чотирьох лапах на безкраї українських просторах. Красень яструб (знаний в народі ще як коршак, коструб чи шуляк), зображення якого в якості тотему, супроводжувало козацьке воїнство у військових походах.
В загально жіночому містичному ритуалі «Відганяння шуляка» в перший понеділок Петрівочки приймала участь вся доросла жіноча частина громади: панянки підперезані чи із заткнутим за пояс вербовим гіллям здійснювали танок проженання геть чорного птаха смерті під спів: «Ой, лісочку, ой, гайочку, не плодь яструбочка!». При чому з прадавніх часів (яке пришле християнство назвало язичницьким) апогеєм дійства була страта та урочисте поховання шуляка найстаршою жінкою з приймаючих участь в обряді (іноді жертовним птахом виступав крук).
В цій сакральній події мали приймати участь лише представниці слабкої статі та їхні діточки до семи років. Адже окрім іншого, цей обряд містив також сакральний зміст – помин своїх померлих нехрещеними діточок, бо проводився на лісовій галявині в далечині від церковних хрестів та гострого попівського ока, де можна було поплакати-потужити без осуду жорстоких догм офіційної релігії.
Острах перед коршаками, що входили до плеяди недобрих до людини або «нечистих» птахів, в українських селищах був на стільки великим, що в перший день Петівського поста господині приносили йому на пожертву зо десяток курчат (так звана Яструбова десятина), щоб на іншу свійську птаху він не задивлявся. Дар залишали на околиці лісу перед своїм походом до корчми, який так і звали «Шулячими походеньками».
Іншим українським традиційним побутовим захисним обрядом проти яструбиних зазіхань було перше винесення курчат на двір господинею із заплющеними очима (іноді — з зав’язаними) під промовку-закляття: «Як не бачу я курчат, так не бачитеме їх коршак» (в інших варіантах до нього зверталися як до «батичка» чи «розбійника»).
Цікаво, що за народними вірування на Петрів день однорічна зозуля перевертається на яструба-перепелятника, дворічна — просто на коршака, а на третій (в іншому трактуванні – сьомий) — орла. Однак чорна пташина магія аніскільки не зупиняла українців в полюванні на цих хижаків; вбитих ж яструбів та ворон для захисту поселення та ниви насаджували на шести і встановлювали в якості опудала.
Причому в народі «яструбами» нарікали тих, кого пересічні українці побоювалися — зухвалих лихих людей, які не підкорялися загальноприйнятим нормам, правилам, догмам.., живучі на межі, за якою — лише неприкрите зло, недарма ж казали: «ловить коструб безкарно кури, а голуба й за просо б’ють».
Яструбове перо, втім як і інших «недобрих» птахів, використовували для виготовлення стріл, щоб надати їм містичної сили влучно впольовувати та бити на смерть передбачувану ціль. Тому цей птах вважався одним з тотемних захисників прадавнього українського лучництва з його відважністю, силою, спритністю, здоров’ям, досягненням мети. Тому для представників братерства коршак був священним, за його вбивство покарання могло бути дуже суровим, навіть до смертного вироку.